Чтение онлайн

– Ви, вірогідно, втомилися. Поки будуть допитувати вашого чоловіка, ви зможете полежати у кімнаті відпочинку, – поспіхом говорив Владлен Гансович.

Він допоміг жінці вийти з кімнати, підтримував її та супроводжував до напівзатемненої відпочинкової. Уклав біженку на вузенький диван, мало не поцілував у чоло. Перед тим, як зачинити двері, вагаючись, додав:

– Ви, маю надію, не будете скаржитися на недбале до вас ставлення, коли ви в такому стані… положенні, коли ви… – не знав, що сказати далі.

Людочка вимовила «ні» й відпустила знервованого перекладача. За мить він повернувся й крізь прочинені двері тихенько сказав:

– Вони взагалі не мали права вас допитувати… Це вам інформація на майбутнє, – пішов, цокаючи підборами по кахельній підлозі.

Люся встигла подрімати до повернення Миколи.

– Як усе минуло? – запитала.

– Ось адреса, куди їхати. Це біженський притулок. Пропонували на вибір підкинути своєю машиною або дати гроші на таксі. Я взяв гроші.

– Добре, що поїдемо, бо мені зле… – підводячись, поскаржилася Жужа.

– Ти що? Десять крон на дорозі не валяються, – сказав як відрізав дбайливий чоловік.

Задля того, аби привласнити гроші, що їх дали на транспортні витрати, Микола вирішив дістатися місця подальшої дислокації пішки. Владлен, на вимогу Миколи, накреслив карту, згідно з якою пара мусила рухатися в бік зазначеної вулиці.

– Їхати треба хвилин двадцять, а тоді ще йти стільки ж. То я думаю, навіщо їхати? Підемо, – подивився на дружину, очікуючи її згоди. – Прогуляємось… Подивимося Стокгольм.

– Прогуляємося, – скептично вичавила з себе Жужа.

Дорогою не виходило милуватися краєвидами, бо подружжя витрачало час на суперечки, дорікаючи один одному. Коли спілкуватися на підвищених тонах вже було несила, чоловік віддалився від дружини на безпечну відстань. Просувалися мовчки, зберігаючи чималу дистанцію. Люся йшла на автопілоті позаду коханого. На півдорозі зображення розфокусувалося, Стокгольмом закружляло, втікачка відчула, як задубів язик та під дією невагомості підкосилися ноги. Тіло, розслабившись, м’яко сповзло на шведський асфальт, полежало кілька хвилин нерухомо, оговталося, підвелося без сторонньої допомоги й посунуло далі. Падіння сталося в одному з багатьох тихих, безлюдних провулочків, тому залишилося особистою справою Людмили.

По обіді в неділю Стокгольм виглядав спустошено-мертвим. Ще в центрі, яким декілька годин тому проїжджали українці на поліційному «саабі», життя умовно вирувало, а тут зустріли лише замурзаного бридкого безхатченка, що сидів обіч дороги, перебираючи вміст смердючих бебехів. Жужа здивувалася, що в цивілізованому світі існують люди, про яких повсякчас торочили оглядачі в програмі «Міжнародна панорама». На ранніх стадіях розвитку радянський індивідуум у переважній більшості щиро вірив, що капіталізм загниває, висилав теплі ковдри та згущене молоко в бляшанках нужденним бідолахам у Стару Європу. Кінець вісімдесятих ознаменувався повною безповоротною ідеалізацією буржуазного життя. Люсі згадалося марення, яке бачила в потязі дорогою до Гельсінкі, і жінкою пересмикнуло…

Мчали спочатку брудним зеленкуватим потягом від рідних, що напружено махали руками з перону. Пересіли в Пітері на більш пристойний блакитний, міжнародний. Микола спровадив Людочку до туалету відразу після того, як провідник оголосив: «За десять хвилин кордон». Тісно перев’язав дружині живота широким кашне, аби жоден представник прикордонної чи паспортної служби не розгледів у маленькій тендітній дівчинці вагітну жінку, бо в іншому разі могли висадити.

За годину тримав непритомну дружину в обіймах.

– Ти як? – обережно поклав її на полицю.

– Добре! – через силу всміхнулася.

– Молодець, молодець, – шепотів їй на вухо. – Усе минулося добре.

З напруженим виразом на обличчі швидко розмотував кашне.

– А-а-а! – голосно видихнула Люся, і її маленький животик настовбурчився вивернутим пупом. – Ой, як добре, – поклала руку на живіт, почала лагідно його погладжувати. – Усе, кицюню, усе, – говорила до дитини. – Скоро усе стане прекрасним. Усе, – заплющила очі та заснула.

Марилося, що потрапила до казкової країни: біленькі будиночки з червоними дахами, квітчасті фіраночки на вікнах, усміхнені сиві національно свідомі бабусі в автентичних строях зустрічають їх, простягають пакунки з їжею та вбранням, вказують стерильними пальчиками на такий самий, як у них, біленький будиночок, проголошують патетично:

– Усе це ваше. Беріть! Живіть! Ми вас любимо!

– Я також люблю вас! – промовляє Людочка й чує свій голос. А до нього приєднується знайомий чоловічий.

– І я тебе люблю, – шепоче він.

– І я тебе люблю, – говорить Людочка, звертаючись до своєї дитинки.

– Я тебе люблю, ти молодець. Усе минулося добре.

Людочка прокидається, бачить поруч Миколу, який схилився над нею.

– Нове життя? – задоволено шепоче він.

– Нове життя! – намагається всміхнутися Люся.

– Гельсінкі! – оголошує провідник, відчиняючи двері купе.

Огляділася… Будиночки схожі, нічого не скажеш. Але де ті автентичні строї та сивочолі усміхнені бабусі?

– Я не можу волокти цю чортову валізу, – закричала в спину Миколі.

– То давай мені, – з відстані припрошав, напружено розставивши руки, ніби хотів сказати: «Нехай я здохну під непосильною ношею, а ти йди собі, махай ручками».

– Довго ще? – питала, наближаючись до чоловіка.

– Згідно з цим папірцем, десь тут, – Коля показав рукою на річку.

– Це річка! – вклала у слова весь сарказм та іронію, на які була здатна.

Коля тицьнув їй під носа саморобну мапу, на якій хрестиком було позначено квадрат, що символізував будівлю притулку.