Чтение онлайн

— Минуло. Минуло. — повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.

Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово «не плач!», викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей.

Та вона не обзивалася.

Мов справді завмерла за одну ніч.

— Умер, та й з тим і покинув її, — докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.

— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки. — Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!. Господи милосердний!

І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях. Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.

Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана. Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.

— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе. — Зараз виноситимуть домовину!

Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.

— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею. — Марш звідси!

В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.

— Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! — успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.

Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.

Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.

— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.

Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.

— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце «мене» коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним.

Її мати метнулася до неї.

— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару. — Чекай, прийдеш ти мені додому, — та тут і опинився вже коло неї старий Петро.

— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом. — А ні, то уб'ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.

— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї. Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.

Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі.

Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.

Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…

Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.

Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.

Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.

Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.

— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?. — викрикувала, збиваючи долонями.

— В землю йде. в темну нічечку йде. не поверне ніколи!. — відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.

— Вночі передаю тебе іншому світикові. вночі покидаєш татка твойого!. — крикнув раз болісне Івоніка.

— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія.

— Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п'яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам'я сумного батька.

— Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! — потішав третій.

— Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! — сказав четвертий.

— Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! — забелькотів Василь.

— Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? — скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.

На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.

Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.