Чтение онлайн

– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.

– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.

Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.

«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»

Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.

«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.

«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.

«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»

Впритул до під’їзду стояла «швидка».

Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.

Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.

Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»

«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися! Там же всі документи! Та вже чорт із нею, з тою роботою!»

І ми поїхали зашиватися. От така історія.

Ярослав усміхнувся і глянув на годинник.

Віктор, передчуваючи, що це ще не кінець історії, стримався і нічого не спитав.

– Ну, ось майже і все. Правда, історія не нова, їй уже чотири роки, – стримано всміхнувся Ярослав, оцінивши витримку колишнього військового, – і вона мала продовження. Може, це комусь і видасться дивним, але не мені. Доля, забравши в мене одним махом два пальці, натомість познайомила з жінкою, яка невдовзі одним махом народила мені двох синів!

– Так прямо й одним махом?! – засміявся слухач.

– Ну, не настільки миттєво, але я вважаю це дуже непоганою компенсацією, – підморгнув співрозмовнику Ярослав, знову забувши про мінімальний зір Читача.

– Це просто казковий фінал, дякую вам! Якби то була звичайна книжка, я б дуже засумнівався в реальності такої розв’язки й такого збігу обставин! – розвів руками Віктор.

– Точно! Я б теж. У книжках пишуть казна-що! Що автору заманеться. Я, правда, читаю небагато – коли мені? Треба родину годувати. А от Ніка читає. Інколи мені переказує. То не в усе віриться, чесно скажу. Але ж я вам розповів чисту правду. І нестачу пальців пред’явив як доказ! Правда, цю історію ми краще розповідаємо з дружиною в ролях…

– А компенсацію?

– Що компенсацію? – не зрозумів Ярослав.

– Компенсацію не пред’явили! Жінку й синів! – всміхнувся слухач.

– То це легко перевірити! Якщо схочете пересвідчитися, замовте наступного разу не мене, а мою дружину в цій чудернацькій живій бібліотеці й попросіть, щоб прийшла з малими! Правда, вони швиденько рознесуть цю кав’ярню на друзки, то факт! – засміявся Ярослав і знову зиркнув на годинник. – Мушу бігти. Радий був познайомитися! А зараз поспішаю, треба повертатися на об’єкт, днями закінчую там класти плитку і їдемо з малечею в Крим. Живемо нормальним реальним життям. А ви кажете – так не буває!

Оповідач підвівся, і Віктор повторив його рух. Чоловіки потисли один одному руки, простягнуті над столиком із двома порожніми чашками. Тістечок вони не замовляли – Ярослав сказав, що солодкого і вдома їсть забагато, та порадив пригостити належним йому тістечком наступну Книгу, особливо якщо це буде якась молода особа з цікавою ліричною історією.

Віктор усміхнувся. Цієї миті Ярослав уперше схотів зазирнути йому за окуляри, але, звісно, стримався, розпрощався і хутко спустився сходами вниз, притримуючись за перила скаліченою рукою. Віктор лишився за столиком, щоб трохи побути на самоті й обдумати почуте – чого тільки не трапляється з людьми! Ось тобі маєш – перша «прочитана» історія, а така неординарна!

Увечері таки грянула травнева гроза, яка сповіщала про своє наближення аж від обіду. Небом пропливали невеликі, але щільно-кудлаті хмаринки, на якусь мить прикриваючи пекуче сонце, час від часу здіймався вітер, крутив смерчі з пилюки й кинутих папірців, катав порожні пластикові пляшки, притулені десь під стіною чи парканом недолугими, не надто екологічно налаштованими мешканцями міста, котрі ще не навчилися, як європейці чи, скажімо, японці, нести ту пляшку в руках, аж поки не знайдуть смітничок, а то й додому, але не кидати абиде. Тож усе це надто тимчасове на тілі вічного міста з поривами вітру каталося під ногами, літало, кружляло, шурхотіло й гриміло, потім знову влягалося, але дощу все не було. Перехожі дослухалися до далекого гуркоту, примружували очі й відверталися від пісочного вітру, позирали на небо, але з нього за цілий день і не капнуло.

Та тільки-но місто накрив вечір, вітер угамувався, усе ніби завмерло навкруги – затихли навіть нахабні київські горобці, що лементували цілісінький день на квітучих каштанах перед балконом Амалії. Несподівана тиша видавалася жінці несправжньою і навіть підозрілою, адже вона зазвичай відчувала грозу і без прогнозів Гідрометцентру – біль у скронях чи в потилиці стискав її голову за кілька годин до початку дощу. А коли той вирішував оминути місто, голову відпускало й Амалія поступово оклигувала. Наразі голова боліла, пігулок пити не хотілося, кава на кухні закінчилася, тому жінка вирішила прогулятися до супермаркету і назад вечірнім містом, тиші якого вона не дуже довіряла і через це прихопила парасольку з довгою ручкою.

Джинси, футболка, кросівки, парасолька, п’ятдесят гривень у кишені – цілком достатньо, щоб пройтися дві зупинки до магазину. В останню мить перед виходом із дому рука потяглася за темними окулярами, що лежали на полиці в коридорі, – цей аксесуар навіть увечері створював ілюзію відстороненості від чужого життя, ніби закривав її у власному мікросвіті, являв собою бар’єр, захист, необхідний для людини, яка не хоче зайвих контактів.

Було ще не пізно, близько дев’ятої, але вулиця спального району здавалася безлюдною й на диво тихою. Натомість із відкритих вікон інколи виривалися емоційні вигуки – «наші» грали у футбол, і вболівальники прилипли до екранів.