Чтение онлайн

І я прокинулася. Відкинула голову назад, розплющила очі і закричала від жахливого болю, який вирвав мене з моїх снів і повернув у реальність. Реальністю виявилася не Янова любов, а божевільна пристрасть зовсім іншого чоловіка. Саме цей чоловік зараз володів моїм тілом, саме він закривав мені рот рукою, забороняючи крик, саме він завдавав мені болю, якого я не хотіла. Це був неправильний біль. Порожній, непотрібний. Він не народжував, він руйнував. Я не могла, не хотіла, не бажала терпіти цей біль. Зубами я щосили рвала солону долоню, яка була перепоною на шляху мого відчаю. Костянтин навалився всім тілом. Він не тільки не хотів мене чути, він наче хотів розчавити мене своєю вагою. Часто цей світ руйнує красу. Раптом він здригнувся, притиснув мене ще дужче, вкрив обличчя вологими поцілунками, заволодів моїм ротом, на кілька хвилин вкрав у мене повітря і, нарешті, відпустив. Я повільно сповзла з капоту, виплюнула на землю його слину. Костянтин стояв, спершись руками на машину і важко дихав.

Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?

Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.

– Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!

Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. – То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.

– Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! – Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.

– Які серветки? Навіщо?

Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?

– Костю, мені треба витерти кров.

Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?

– Яку кров?

Я зірвалася. Вибачте, я – не залізна.

– «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило? Мені треба витерти кров! У себе. Там. Розумієш чи ні? Дай мені серветки! Негайно!!!

Він підійшов до машини, зупинився коло дверцят, знов повернувся до мене:

– В мене немає серветок.

– Тоді носовичка!

Він попорпався у кишенях:

– Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?

Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:

– Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!

Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.

– Mapro, ти що… Ти що, незаймана?

Я видерла сорочку з його рук.

– Вже ні. Облиш це.

Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.

– Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…

Я різко зупинилася і озирнулася.

– Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!

Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.

– Костянтине, геть!!!

Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…

Стурбований голос Костянтина:

– Марго, з тобою все гаразд?

Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? – Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки, і навпаки. Це через нерозуміння.

Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:

– Все добре. Відвези мене додому, Костю.

Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ – тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.

– Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.

На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:

– Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?

– Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. – Я замислилася і раптом вибухнула:

– А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. – Я почала сміятися і не могла зупинитися.