Чтение онлайн

– Насолоджуємося мандрівкою?

Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа – хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.

– Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко!– Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).

Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.

– Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик– голод кишки їсть. – Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок – лише карти автошляхів, зазирнула під крісла– нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин– вони йому непотрібні.

Я спробувала поговорити з ним:

– Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.

Він гидко закихкотів:

– Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?

Я пополотніла:

– Що? Що ви сказали?

Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:

– Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!

Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.

– Хто ви?

В голосі старого залунала погроза:

– Подай грошика, тоді все розкажу.

Я спробувала ще раз:

– Та зрозумійте ви, нема в мене…

– Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!

Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, – легке підвищення голосу:

– Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися!– Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.

– Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!

Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.

Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав

підповзати до мене.

– Ах ти стерво! Гуляща дівка! – Він зайшовся кашлем. – Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.

Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.

– Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…

– Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха?– Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.

Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:

– Сідай і зачини дверцята. – Він ані на мить не зводив очей зі старого.

– Яне, я…

– В машину, Марго!

Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.

– Ти – Ктарх? – Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:

– Me Ксайї Ктарх.

Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» – це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?