Чтение онлайн

– Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!

Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.

– Тобі краще, крихітко?

Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…

– Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.

Він спробував пригорнути мене до себе:

– Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.

Я відштовхнула його і вийшла з авто:

– Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це – ти. Забути про тебе, наче тебе й не було – який недосяжний рай! – Я розсміялася.

Костянтин торкнувся моєї щоки:

– Ну що ти таке кажеш, дівчинко!

Мені стало ще смішніше:

– Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? – Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. – Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! – Я майже зайшлася реготом. – Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це – я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, – треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! – Мій голос майже зірвався. – Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! – Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.

– Йди-но сюди. – Костянтин обережно притулив мене до себе. – Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. – Він узяв мене на руки і поніс додому.

«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це – єдине, у чому я могла бути впевненою.

Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:

– Ти куди? – Уважний погляд. Наче й не спав. Мій Аргусе.

– У ванну, пусти. – Я підвелася.

– Марго, ще й півні не співали, – він спробував затягнути мене назад у ліжко.

– Облиш! – я випручалася і пішла до ванної.

Бібліотека працює із сьомої. Якщо я зберуся за годину і піду пішки, чекати не доведеться. Заодно й прогуляюся. Я почистила зуби, роздягнулася і стала під душ. Вода була ласкавою, як… він.

Хто «він», Марго? Хто з них? І де він? Тут, Там? З ким ти була сьогодні вночі? Де ти була? Що ти робила? Що ти відчувала? Що казала? Кого ти кохала? Без кого ти не можеш? Де ти живеш? А чи живеш ти взагалі? Що з тобою коїться? Господи, та ти контролюєш бодай ЩОСЬ із цієї ситуації??!

Я зціпила зуби, щосили притислася лобом до холодного кахлю і закрутила гарячу воду, перетворюючи душ на крижаний водоспад.

До реальности (?) мене повернув Алі, який відчайдушно нявкав і дряпав двері у ванну. Мабуть, зголоднів. Я ж обіцяла йому вчора банку шпротів. Швиденько вкутавшися рушником, я вийшла з ванної, підхопила Алі на руки і понесла на кухню годувати.

– Я можу сподіватися, що після того, як нажереться цей пухнастий непотріб, черга дійде до мене?

Ви тільки послухайте! Його Величність озвалися!

Я зайшла до спальні. Костянтин лежав у ліжку цілком голий і, демонстративно відкинувши ковдру, курив свій улюблений «Davidoff». Я мовчки переводила погляд то на цигарку в його руці, то на беззаперечний доказ його вранішньої ерекції. Є чоловіки, які закінчуються вранці. Або просто закінчуються, коли закінчуєш. Костянтин був саме таким.

Я відвернулася і підійшла до шафи.

– По-перше, Костю, в моїй спальні, а тим паче в моєму ліжку не курять. А по-друге, якщо це не надто велике перенапруження для тебе, зроби мені послугу, вдягни труси.

У дзеркалі шафи я побачила, як він усміхнувся, повільно розчавив цигарку у попільничці і зміряв мене уважним поглядом:

– А що, це тебе збуджує?

Я зосереджено перебирала сукні:

– Твоя цигарка?

– Ні, моє бажання.

Нарешті я зупинилася на чорних штанях і сірому светрі, витягнула їх з шафи і повернулася до нього.

– Мене це дратує. І перше, і друге. – Наші погляди зустрілися. Він відверто сміявся. Та-ак. Мою спальню окуповано. Що ж, перевдягатися доведеться у вітальні.

Я вже закінчила збирати сумочку, коли пан Яновський нарешті спромоглися одягнутися і вийти «в світ».

– Де мій сніданок?

Я задумливо подивилася на люстерко у своїй руці. Цікаво, якщо жбурнути, не обертаючись, влучу? Я повагалася, повагалася і не жбурнула.

– У магазині, Костю.

Він хмикнув і почалапав до ванної:

– Ти знов не поснідаєш зі мною?

– Ні. Мені треба в бібліотеку.

– Вчорашня книжка?

– Так.

Костянтин відчинив двері до ванної, завмер на порозі, озирнувся:

– Якщо та книжка про чаклунство, ти не знайдеш у ній нічого нового, повір мені.

Я засміялася і почала взуватися.

– Марго-о-о!

– Що ще?

– Ходи сюди, крихітко!

Який батьківський тон! Здається, він знайшов привід для чергової сварки. Я зайшла до ванної. Костянтин стояв, спершись на раковину, і розглядав кахлі під ногами. Запитання пролунало тихо і, я сказала б, не лагідно:

– Що мої квіти роблять у твоїй ванній?

Хай тобі грець! Забула. Ну все, сюжет класичної трагедії!