Чтение онлайн

– А Богиня, Яне? Вона теж померла?

– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

– Слухаю.

– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.

– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.

– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

– Потім уявлю. В чому проблема?

– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

– Коли вони прибувають?

– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

– Нічого страшного, Альошо.

– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

– Звичайно.

– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

– Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

– Ти нічого не їси, крихітко.

– Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

– Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

– Скоріше, сутінкова. Котра година?

– Пів на дев'яту.

Я підвелася:

– Мені треба йти.

Він здивовано глянув на мене:

– Так рано??

– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.

– Коли ти повернешся?

– Не знаю.

Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.

А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.

Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.

Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?

Ну що ж, грати, так грати!

У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:

– Гей! Куди це ти без жетона?

Я закліпала віями, вдаючи здивування:

– Якого жетона?

Міліціонер розвів руками:

– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?

Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок: