Чтение онлайн

Не краще почував себе і сам Гіранг-Ту-Ун. Йому ще більше, ніж їм, не хотілося залишати це обладнане приміщення. Такого хорошого житла більше не знайдеш. І подумати тільки, що вся ця біда стряслася через якогось нікчемного чужоземця! Вбити б його — і справі кінець. Тоді все одно ніхто не знатиме цього місця. Але закон! Закон вимагає залишити місце і більш нічого. Великий гнів охопив Гіранг-Ту-Уна не стільки на злочинця, скільки на цей недоречний первісний закон.

Тут підвівся найстаріший з присутніх і сказав;

— У святій книзі доповнень до Мудрості справді сказано, що коли місцезнаходження Ту-Уна опоганено чужою людиною, то треба залишити це місце. Але в тринадцятій книзі є вказівка взагалі, що коли якась святиня опоганена чужою людиною, то її можна очистити кров'ю злочинця після врочистого богомоління в період молодика. Чи не можна застосувати цей пункт до нашого випадку?

Таке тлумачення було настільки бажаним для всіх, що ніхто й не подумав більш докладно висвітлювати, обговорювати питання, справлятися в книгах, вивчати.

— Звичайно, можна! Навіть необхідно! Житло Ту-Уна така ж святиня! — загомоніли безсмертні мужі.

Гіранг-Ту-Ун був дуже радий.

— Мудрий брат правильно каже, — поквапився він підкріпити пропозицію. — Я сам про це вже думав, але спочатку хотів виявити, як дивляться на справу наші мудрі мужі. Значить, на молодик зробимо жертву. Оповістіть народові, щоб усі знали, яка кара загрожує неслухняним.

Піп добре знав, що його чекає, і кляв свою цікавість, яка привела його до такого жахливого кінця. Все навколо на вигляд було таке звичайне, спокійне: і бадувіси виявилися звичайними людьми, і з жерцями він заприятелював так, що його навіть запросили в храм, та й усе життя взагалі здавалося таким тихим і мирним, а він потрапив у таке становище, ніби повернувся на триста років назад. Поруч, кілометрів за п'ятдесят, — європейці, телеграф, автомобілі, радіо, а він тут чекає смерті ні за що ні про що, та ще за таких диких обставин! І ніхто не може йому допомогти.

Зовні почувся шум: відчиняють двері.

«Уже… Кінець!..» думає неборак.

— Слухайте, люди добрі! Почекайте! Я зараз же поїду, і нікому ніякої шкоди не буде. Я віддам вам усе, що маю. Я ж нікому ніякої шкоди не зробив, — звернувся Піп до людей, що вели його кудись коридорами; але чи то хибувала його малайська мова, чи її взагалі тут не розуміли, чи просто не хотіли слухати, — тільки вони мовчали. Скоро Піп і сам зрозумів, що справа ця марна. От якби можна було з Гіранг-Ту-Уном порозмовляти! Та на це було мало надії.

Довго, як здавалося Піпу, йшли вони різними плутаними підземними коридорами, потім вийшли на світло. Побачивши сонце, дерева, Піп відчув, ніби він давно-давно не бачив цієї краси. Хвилин п'ятнадцять ішли вони лісом чи садом, і весь час у голові Піпа була лише одна думка: «Може, я вже останній раз бачу сонце й дерева?»

Потім знову ввійшли в підземелля, зустріли інших мужів, у тому числі того молодого, якому Піп дав жертву під час свята мавп. Але всі дивилися на нього злісно, вороже.

Далі знову були плутані коридори. Підійшли до масивних дверей, відчинили їх, піднялися по східцях, пройшли ще по закапелках, і, нарешті, Піп впізнав, що вони перебувають у храмі.

Підвели його до стіни, штовхнули в комірчину і замкнули двері. Потім кроки затихли, і він лишився сам. Слабке світло від вогню чи від сонця розпливалося в храмі і давало той самісінький морок, який він бачив раніше. Через п'ять-десять хвилин око його звикло, і він почав роздивлятись навколо.

Передусім він помітив, що в комірчині можна було тільки або стояти, або сидіти. Згодом побачив, що в дверях цієї комірчини є дірка, через яку і проникало трохи світла. Потім відчув під ногами грязь і, звісно, сморід. І тоді тільки він догадався, що перебуває в такій самій комірчині, в якій був факір.

«Невже ж і мене так само триматимуть тут п'ятнадцять років? — подумав Піп з жахом. — Краще вже тоді смерть одразу!»

Дірка в дверях мала такі розміри, що хоч не всю голову, але обличчя протиснути можна було. Піп висунувся й пізнав те самісіньке місце, де він недавно стояв, але, на його думку, факір мав бути не в цій комірчині. Піп глянув убік і відсахнувся.

Навпроти, трохи навскоси, були такі ж двері, і звідти позирали на нього білі очі факіра…

От, виходить, яке сусідство! Невже ж отак доведеться провести все життя? Невже вони силоміць хочуть зробити з Піпа святого?

Нерви не витримали, і Піп заплакав. Плакав він досить довго і голосно схлипував. Зате потім відчув себе трохи краще, легше. І ось почувся йому якийсь замогильний голос. Це факір втішав його!..

Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.

Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий — він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть — одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…

Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра — зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.

«Ось, — думав він, — цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо — і люди, і сонце, і хата, і само життя — здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди — все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»

Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.

Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів — ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.