Архе
Шрифт:
страшні жебрачки, що стеляться долом; стікаючі кров'ю паршивці-алкоголіки; лукаві покорощені бомжі в оточенні об'їдків целофану; тощо.
У ролі номада можна також використовувати безпритульних псів із «окулярами» -
білими колами довкола очей. Номадами можуть стати перелітні зграї вороння або
винятково гучний шум.
Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. «вічні туристи», схожі
на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-х років. Правда, ніколи не відомо наперед, до чого приведе контакт із номадами у горах - місці
мурашників, нір та каміння (як відомо, мурашники та нори
102
являють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в суміжний; велике
каміння своєю від'ємною швидкістю не дозволяє тріщинам, що утворилися на
місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому
структурами, що вистежують і відлунюють голоси.
Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й
полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим
так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
– Та? А чому саме тут?
– поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій
інструктаж.
– Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від
кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли
по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку -
повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили
енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує
номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких
використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з
Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з
людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.
– А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?
– А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім
спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і
чагарника.
104
– Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий
стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон
глянув на годинник.
Рух сонця. Усвідом це.
По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки
своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із
позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей
гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий.
– 3
одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він -
бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної
зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та
самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові
риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота
білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник
боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, - замріялась Терезка.
– Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
– От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.
– То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це
залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
– Курсант упав у небо.
– Як це? Метафорично?
– Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч
на Купала собі пузо порізав?
– Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
105
– Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.
Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-
де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо
Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав
навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було
тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.
Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх
відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би
це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -
піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними
очима.
– І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому
спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.