Чтение онлайн

— Зрозуміло, — пробурмотів я.

— Чудово, — сказав Моранж. — Тепер ви маєте осягнути практичний зміст, який вкладали в цю місію мої вчителі-монахи. Згадайте, що навіть після трьох років монастирського життя вони все ще сумнівалися в серйозності мого покликання. І знайшли спосіб остаточно випробувати мене і водночас поєднати державні інтереси зі своїми особистими. Одного ранку мене покликали до настоятеля, і ось що він сказав мені у присутності Дома Гранже, котрий мовчки погоджувався з ним:

— Ваша відпустка закінчується через два тижні. Поїдете до Парижа і попросите поновити вас на посаді. З набутими тут знаннями і нашою підтримкою вам буде легко вступити до Географічної служби армії. Опинившись на вулиці Гренель, ви отримаєте наші інструкції.

Мене вразила їхня довіра до моїх знань. Ставши знов капітаном Географічної служби, я зрозумів: щоденні зустрічі з Домом Гранже та його колегами давали мені усвідомити обмеженість моїх знань. Коли ж я почав спілкуватися з моїми товаришами, то збагнув, наскільки ґрунтовнішою за їхню є моя, здобута в монастирі освіта. Подробицями моєї місії мені не було чого турбуватися. Ними опікувалися в міністерстві, як тільки я дав згоду. А ініціативу я виявив, лише коли трапилася нагода. Дізнавшися, що ви вирушите з Уаргли в цю подорож, і маючи певні причини ухилитися від свого практичного завдання як дослідника, я намагався якомога більше затримати ваш від’їзд, аби приєднатися до вас. Сподіваюся, ви вже не гніваєтеся на мене.

Сутеніло. Призахідне сонце сховалося за чудовим фіолетовим серпанком. Ми були самі в цьому огромі, біля підніжжя чорних, неприступних скель. Нікого, крім нас. Нікого, нікого.

Я простяг Моранжеві руку. Він потиснув її, потім сказав:

— Якщо кілька тисяч кілометрів, що відділяють мене від миті, коли я, виконавши своє доручення, зможу, нарешті, повернутися до монастиря і там забути все, що не судилося здійснити, здавалися мені нескінченно довгими, то, дозвольте сказати вам, тепер ці кілька сотень кілометрів, які лишилися до Шіх-Салаха, видаються мені у вашому товаристві дуже короткими.

У блідому дзеркалі маленького, нерухомого джерельця відбилася, наче срібний цвяшок, зірка.

— Шіх-Салах, — пробурмотів я з безмежним смутком у серці. — Терпіння… Ми ще не дісталися туди.

Нам так і не судилося дістатися туди ніколи.

Ударом залізного кийка Моранж відколов від чорної скелі кусок породи.

— Що це? — запитав він, простягаючи його мені.

— Базальт, — відповів я.

— Нічого цікавого? Адже ви лиш ковзнули по ньому поглядом.

— Навпаки, дуже цікаво. Але, зізнаюся, зараз мене турбує інше.

— Що саме?

— Подивіться сюди, — сказав я йому, вказуючи на захід, де на обрії, в кінці білої долини з’явилася чорна цятка.

Шоста година ранку. Сонце зійшло. Але годі було шукати його на безкрайому чистому небі. Ані подуву вітерця, ані шелесне.

Раптом один з наших верблюдів заревів. Вискочила величезна антилопа і знавісніло вдарила лобом у скелясту стіну. Вона зупинилася, очманіла, за кілька кроків від нас, тремтячи на своїх тонких ніжках.

Підійшов Бу-Джема.

— Коли ноги мохор [18] тремтять, це означає, що незабаром впаде небесне склепіння, — промурмотів він.

Моранж глянув на мене, потім почав придивлятися до чорної цятки на обрії, що збільшилася вдвічі.

— Наближається буря?

— Так, буря.

— І це вас хвилює?

Я відповів йому не відразу. Цієї миті я розмовляв з Бу-Джема, який намагався заспокоїти сполошених верблюдів.

Моранж повторив своє запитання. Я знизав плечима.

— Хвилює? Не знаю. Я ніколи не бачив бурі в Хоггарі. Але стережуся. Адже все наводить на думку, що та, яка має розпочатися, буде грізною. Втім, подивіться.

З пласкої скелі здійнявся легкий пил. У нерухомому повітрі закружляли піщинки, і швидкість цього руху, все наростаючи, ставала запаморочливою. Вона являла нам заздалегідь у мініатюрі картину того, що незабаром мало обрушитися на нас.

З різкими криками пролетіли дикі гуси. Вони летіли дуже низько, на захід.

— Втікають до Себхи-Амандгор, — сказав Бу-Джема. «Тепер не залишається жодного сумніву», — подумав я.

Моранж подивився на мене з цікавістю.

— Що маємо робити? — запитав він.

— Негайно осідлати верблюдів, доки вони ще не зовсім ошаліли, й якнайшвидше знайти укриття на першому-ліпшому узвишші. Чи усвідомлюєте ви наше становище? Зручно було б іти річищем висохлого ручая. Але. можливо, не мине й чверті години, як зніметься буря. Менш ніж за півгодини тут рине бурхливий потік. На цей, майже непроникний грунт дощ ллє, наче вода, вилита з відра на асфальт. Ніщо не всотується, все лишається на поверхні. Втім, краще погляньте самі.

І я показав йому на десятиметровій висоті глибокі паралельні вибої на скелястій стіні — це були старі сліди ерозії.

Через годину вода досягне цього рівня. Ось відмітини, залишені минулими повенями. Мерщій у дорогу. Не можна гаяти ні хвилини.

— У дорогу, — спокійно сказав Моранж.

З великими труднощами змусили ми верблюдів стати на коліна. Коли кожен з нас виліз на свого, вони помчали алюром, який від жаху тварин ставав дедалі безладнішим.

Раптом здійнявся вітер, шалений вітер, і майже відразу здалося, що день перетворився на ніч. Небо над нашими головами вмить стало темнішим за чорні скелі узгір’я, куди ми мчали, задихаючись.

— Сходи, сходи в скелі! — крикнув я товаришам, долаючи вітер. Якщо за хвилину ми не досягнемо їх, — загинемо.

Вони не чули мене, але, озирнувшись, я побачив, що не відстали.

Моранж їхав за мною, Бу-Джема був останній. Він з дивовижною спритністю поганяв двох верблюдів, які несли наш багаж.

Сліпучий спалах розітнув темряву. Розлігся гуркіт грому, помножений відлунням у горах. І відразу залопотіли величезні гарячі краплі. Наші бурнуси, що тріпотіли під вітром за нами, вмить прилипли до тіла, і з них спливала вода.