Чтение онлайн

Наступна версія: ’ складається з ’ і , тобто «новий», що може означати дві речі: або «та, що протиставлена молодій», тобто, «стара», або «та, що є ворогом нового» або «ворогом молодості».

Існує ще одне значення слова ’: «замість», але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово має чотири значення: «іти», «текти», «прясти» чи «ткати» й «нагромаджувати». Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного — Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту [23] .

— Це до певної міри й моя думка, — сказав я. — Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.

Моранж блідо всміхнувся.

— Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.

Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.

Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.

Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.

— На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.

Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.

— Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, — сказав чамба.

— Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, — зазначив я.

— Через Хоггар? — промурмотів він. — Але…

— Що «але»?

— Я не знаю дороги.

— Нас поведе Ег-Антеуан.

— Ег-Антеуан?!

Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.

Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.

Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.

— Що таке, Бу-Джема, що таке? — тихо запитав я.

— Не тут, пане лейтенанте, не тут, — прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:

— Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу… Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.

— Щось нове, — промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.

Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.

— Це тут, — сказав він, спускаючись на землю.

Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.

— Це тут, — повторив таргієць.

Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела… А з другого боку — ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.

Я подивився на Моранжа.

— Зупинімося, — сказав він просто. — Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.

За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.

Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд — кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.

Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.

Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:

— Блед-ель-коуф!

— Що він каже? — запитав Моранж, зацікавившись його жестом.

— Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.

Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.

Ег-Антеуан сидів непорушно.

Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.

— Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, — сказав Моранж.

— Я теж, — промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. — Бу-Джема, — покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.

Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:

— Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.

Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.

Бу-Джема не поворухнувся.

У відповідь я почув лише глухий стогін.

Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.

Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан — другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося…

Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.