Чтение онлайн

«Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» — пролунав голос Еда в голові Ральфа, і ще до того, як Елен почала говорити, він уже знав, що саме вона скаже.

— Як нерозумно, — очужіло мовила жінка. — Він побив мене тому, що я підписала звернення. Підписи збирають по всьому місту. Хтось сунув мені його позавчора по дорозі в супермаркет. Людина висловилася на захист Центру допомоги жінкам, мені її доводи видалися розумними. До того ж мала вередувала, тому я просто…

— Поставила підпис, — закінчив Ральф. Елен, кивнувши, знову розплакалася.

— Що за звернення? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Запрошення Сьюзен Дей виступити в Деррі, — пояснив Ральф. — Це відома феміністка…

— Я знаю, хто така Сьюзен Дей, — роздратовано обірвав його Мак-Ґоверн. — Знаю, що груда однодумців вирішила запросити її до нас для виступу на захист Центру допомоги жінкам.

— Коли Ед повернувся сьогодні додому, у нього був такий чудовий настрій, — крізь сльози розповідала Елен. — Так завжди буває по четвергах, тому що в ці дні він працює лише до обіду. Він розповів мені про свої плани на вечір, про те, як він буде робити вигляд, начебто читає, а сам насолоджуватиметься спокоєм… Ну, ти ж знаєш його…

— Звичайно, — відповів Ральф, згадуючи, як Ед засунув руку в барило здорованя і підступну усмішку (я знаю й не такі трюки) на його обличчі.

— Так, я його знаю.

— Я попросила Еда купити дещо з дитячого харчування… — Вона заговорила голосніше, і в голосі зазвучали нотки роздратування й переляку. — Я не знала, що він розсердиться… Чесно кажучи, я геть забула, що підписала цей дурнуватий папірець… І я досі не розумію, чому він так розлютувався… Але… Але коли він повернувся… — Затремтівши всім тілом, Елен пригорнула до себе Наталі.

— Елен, заспокойся, все вже минулося, все гаразд.

— Hi, не гаразд! — Елен глянула на Ральфа, сльози градом котилися з одного ока й просочувалися з-під розпухлого повіка іншого. — Ні, не… не… гаразд! Чому він не стримався цього разу? І що буде зі мною й дитиною? Куди нам іти? У мене немає інших грошей, ніж ті, що на спільному рахунку… У мене немає роботи… О, Ральфе, навіщо ти зателефонував у поліцію? Не треба було цього робити! — Елен знесилено стукнула кулачком по його руці.

— Ти все подолаєш, — мовив Ральф. — У тебе багато друзів.

Але навряд чи він сам чув, що каже, і зовсім не помітив її слабкого удару. Гнів стукав у його грудях і скронях, немов друге серце.

Не «чому він не стримався?» — не це сказала Елен.

Вона сказала: «Чому він не стримався цього разу?»

Цього разу.

— Елен, а де Ед зараз?

— Гадаю, що вдома, — глухо відповіла вона.

Ральф погладив її по плечу й пішов до дверей.

— Ральфе? — окликнув його стривожений Мак-Ґоверн. — Куди ти йдеш?

— Зачини за мною двері, — замість відповіді попросив Ральф розгублену Сью.

— Господи, не знаю, чи зможу я це зробити. — Сью із сумнівом оглянула натовп цікавих, що припали до запилюженої вітрини; їх ставало дедалі більше.

— Зможеш, — обірвав її Ральф, уловивши слабкий звук сирени. — Чуєш?

— Так, але…

— Поліція пояснить, що потрібно робити, та й твій бос теж не буде лаяти — можливо, він навіть нагородить тебе медаллю «За відвагу».

— Якщо він це зробить, я розділю нагороду з тобою, — сказала вона, переводячи погляд на Елен. Блідість поступово сходила з обличчя Сью.

— Господи, Ральфе, та поглянь же на неї! Невже Ед справді побив її тільки за те, що вона підписала якийсь дурний папірець?

— Гадаю, що так, — відповів Ральф. Зміст розмови доходив до нього, але тема була занадто далека. Зате лють була значно ближчою, вона зімкнула свої вогнедишні обійми на його горлі. Він шкодував, що йому не сорок або хоча б п’ятдесят, щоб він мав силу дати Едові скуштувати своїх власних ліків. Однак Ральф відчував, що може спробувати зробити це, незважаючи ні на що.

Він уже повертав дверну ручку, коли Мак-Ґоверн схопив його за плече:

— Ти думаєш, що робиш?

— Я йду розбиратися з Едом.

— Ти що, жартуєш? Та він же розірве тебе на шматки, щойно ти потрапиш йому під руку. Сам бачиш, що він зробив з Елен.

— Звичайно, бачу, — майже прогарчав Ральф таким тоном, що Мак-Ґоверн швидко прибрав руку.

— Тобі вже сімдесят, Ральфе. Нагадую, якщо ти забув. До того ж, зараз Елен потребує друга, а не мумії, яку вона зможе відвідувати лише тому, що твоє лікарняне ліжко буде через троє дверей від її палати.

Звичайно, Білл був абсолютно правий, але це розгнівало Ральфа ще дужче. Він припускав, що в цьому теж винувате безсоння, яке розпалює лють і огортає туманом його думки. Але в якомусь сенсі гнів був полегшенням. Це було значно краще, ніж дрейфувати у світі, забарвленому в сірі розпливчасті тони.

— Якщо Ед добре натовче мене, я прийму димедрол і бодай нарешті висплюся, — відрізав Ральф. — І будь ласка, дай мені спокій, Білле.

Він швидким кроком перетнув парковку перед «Червоним яблуком».

Наближалася поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Питання з юрби — «Що сталося? З нею все гаразд?» — градом обрушилися на нього, але Ральф проігнорував їх. Він затримався на тротуарі, перечікуючи, доки поліцейська машина в’їде на стоянку, потім таким же швидким, рішучим кроком перетнув Гарріс-авеню. За ним на розумній відстані йшов Мак-Ґоверн.

Через три будинки від них стояв акуратний шоколадно-кремовий будиночок того типу, який жінки золотого віку називають «милим». У цій «цукерці» й жили Елен і Ед Діпно. Керолайн полюбляла повторювати, що родина Діпно належить до церкви Свідків Єгови, хоча її щира прихильність до молодої пари позбавляла цю фразу їдкої колючості. Вони були laisser-faire [8] вегетаріанцями, що вважали цілком прийнятним уживати як їжу рибу й молочні продукти. На останніх виборах чоловік і жінка голосували за Клінтона, а на їхній машині — тепер це був уже не «датсун», а нова малолітражка — красувалося гасло: «РОЗЩЕПЛЮЙТЕ ДЕРЕВО, А НЕ АТОМ, ПОЛЮЙТЕ НА ТВАРИН, А НЕ НА ЛЮДЕЙ».