Чтение онлайн

Ральф згадав сьогоднішній ранок — здавалося, минули тисячоліття відтоді, як він, повертаючись із майданчика для пікніків, подумки переглядав список близьких йому людей, намагаючись вирішити, перед ким же йому відкритися. Він викреслив Луїзу з уявного списку на тій підставі, що вона може проговоритися, і тепер був здивований цим несподіваним судженням, яке грунтувалося в основному на думці Мак-Говерна про Луїзу, а не на його власній. З’ясувалося, що єдиний, із ким Луїза розмовляла про аури досі, був той, хто, на її думку, вмів зберігати таємницю.

Ральф кивнув:

— Ти права, нам необхідно поговорити.

— Може, підемо до мене й трохи перекусимо? Я приготувала чудовий ленч, як на бабусю, що не в змозі відшукати свої сережки.

— Із задоволенням. Я розповім тобі все, що знаю, але це займе багато часу. Коли сьогодні вранці я розмовляв із Біллом Мак-Ґоверном, то оповів йому лише «Рідерз дайджест»-версію.

— Отже, — мовила Луїза, — суперечка виникла не через шахи, чи не так?

— Можливо, — посміхаючись, відповів Ральф. — Швидше за все, це скидалося на твою суперечку з сином і невісткою. Але ж я навіть не розповів йому всіх подробиць.

— Але мені ти розповіси?

— Так, — підводячись, відповів Ральф. — Присягаюся, ти до того ж чудова куховарка. Справа в тому… — Раптом Ральф замовк і схопився рукою за груди. Він важко опустився на лаву, витріщивши очі й широко відкривши рота.

— Ральфе? Що з тобою?

Стривожений голос Луїзи чувся з далеких глибин. Подумки він знову бачив лікаря № 3, що стоїть між «Буль-буль» і багатоквартирним будинком. Лисий № 3 намагався змусити Розалі перейти Гарріс-авеню, щоб йому легше було відітнути її «мотузочку». Тоді йому це не вдалося, але він виконав свою задумку (я з нею побавлюся!) ще до полудня.

«Можливо, той факт, що Білл Мак-Ґоверн не належить до виду панаможуйних, не єдина причина, чому Луїза не помітила, чию панаму носить карлик. Можливо, вона не помітила, тому що не хотіла помічати. Можливо, все-таки є кілька фрагментів головоломки, які складаються, і якщо їх правильно розташувати, то розуміння розширюється».

— Ральфе? Що з тобою?

Він бачив карлика, який відкушує шматок панами, а потім знову насовує її на голову. Чув його голос, який стверджував, що тоді він замість собаки побавиться з Ральфом.

«Але не лише зі мною. Зі мною й моїми друзями, — сказав він. Зі мною й моїми друзями».

Тепер, згадуючи, Ральф побачив ще дещо. Побачив, як сонце відкидає вогненні відблиски від акуратних мочок вух лікаря № 3, коли він — або воно — вчепився зубами в панаму. Спогад був занадто яскравим, щоб його можна було заперечувати, як і розуміння.

Ширше розуміння і причетність.

«Не бери все так близько до серця — ти ж нічого не знаєш напевно, а божевільня зовсім поряд, друже. Думаю, тобі варто пам’ятати про це. Незалежно від того, чи бачить усе це Луїза, чи ні. Інші люди в білих халатах, — не лисі карлики, а мускулисті хлопці з гамівними сорочками й уколами торазину, — можуть з’явитися в будь-який час. У будь-який час».

І все-таки.

Усе-таки…

— Ральфе! Заради Бога, відповідай! — Тепер Луїза термосила його щосили, мов дружина, що намагається розбудити чоловіка, який спізнюється на роботу.

Ральф глянув на неї й спробував посміхнутися. Внутрішньо його посмішка була фальшивою, але Луїзі, мабуть, вона здалася справжньою, тому що вона розслабилася. Бодай трішки.

— Вибач, — мовив Ральф. — На мене щось найшло.

— Не лякай мене більше! Ти так схопився за груди, Боже мій!

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв її Ральф, змушуючи фальшиву посмішку стати ще ширшою. — І якщо ти ще готуєш, то я ще їм.

Луїза, глянувши на нього, полегшено зітхнула:

— Чудово. Це буде кумедно. Я вже давно ні для кого не готувала, крім Сімони й Міни — це мої подруги. — Вона розсміялася. — Хоча це не те, що я хотіла сказати. Зовсім не тому буде кумедно.

— А що ти хотіла сказати?

— Що я давно не готувала для чоловіка. Сподіваюсь, я не забула, як це робиться.

— А в той день, коли ми з Біллом дивилися в тебе новини? Ти годувала нас спагетті з чеддером. Чудова їжа.

Вона досадливо посміхнулася:

— Я ж тільки розігрівала. А це не одне й те ж.

Посмішка ширша, ніж завжди. Так і щоки лопнуть.

— Я певен, ти ще не розучилася, Луїзо.

— У містера Чесса був чудовий апетит. Але коли в нього почалися проблеми з печінкою і… — Зітхнувши, вона взяла Ральфа за руку водночас зніяковіло й значуще, і це зачарувало його.

— Забудь, я утомився від плачів за минулим. Залишимо це Біллу. Ходімо.

Ральф підвівся, взяв Луїзу під руку й повів її до виходу з парку.

Луїза ковзнула оком крізь юних мам, коли вони проходили повз майданчик для ігор. Ральф із радістю відволікся. Він скільки завгодно міг умовляти себе не поспішати з висновками, міг скільки завгодно нагадувати, що йому практично нічого не відомо про те, що відбувається з ним і Луїзою, щоб тішити себе якимись логічними висновками, але все одно не міг змиритися. Він серцем відчував правоту своїх умовиводів, — відчував, що, здолавши довгий шлях до сприйняття світу аур, його почуття й знання близькі до істини. «Не знаю, як двоє інших, але лікар № 3 — безумець… До того ж він збирає сувеніри. Збирає їх мов деякі божевільні, що колекціонували у В’єтнамі відрізані вуха своїх жертв».

Він ані секунди не сумнівався в тому, що невістка Луїзи, скоряючись диявольському імпульсу, схопила брильянтові сережки з китайської порцелянової таці й сховала їх у кишеню штанів. Але тепер вони були вже не в Дженет Чесс; зараз вона дорікає собі за те, що втратила їх, і гірко кається, що взагалі торкнулася сережок.

Ральф знав, що карлик зі скальпелем у руці носив панаму Мак-Ґоверна, навіть якщо Луїза й не впізнала її; разом вони бачили, як прибулець відібрав у Розалі шийну хустку. Підводячись із лави, Ральф зрозумів значення тих відблисків із мочок лисої істоти: це означало, що тепер сережки Луїзи належали лікареві № 3.