Чтение онлайн

Крісло-гойдалка покійного містера Чесса стояло на витертому лінолеумі біля дверей чорного ходу. Луїза підвела до нього Ральфа й переконала «подихати повітрям». Ральф подумав, що він цілком упорається з таким приписом. Яскраве післяполудневе світло падало на його коліна, поки Ральф погойдувався, роздумуючи над тим, як швидко минув час. «Можливо, я заснув, — подумав він. — Можливо, я дотепер сплю й бачу все це уві сні». Він спостерігав за тим, як Луїза щось діставала із шафи, і вже за п’ять хвилин кухню почали наповнювати смачні запахи.

— Я ж говорила, що якось приготую тобі що-небудь, — сказала Луїза, додаючи в тарілку овочі й спеції. — Того дня, коли я годувала вас із Біллом спагетті з сиром. Пам’ятаєш?

— Звичайно, — посміхаючись, відповів Ральф.

— На веранді в коробці з-під молока є свіжий сидр — сидр завжди краще зберігається на вулиці. Принесеш? Гарні келихи в шафці над мийкою, мені доводиться підставляти стілець, щоб дістати їх. А ти можеш обійтися й без стільця, ти такий високий. Мабуть, шість і два дюйми?

— Шість і три. Хіба за останні десять років я усохнув на дюйм або два. Хребці сідають або щось таке. І не треба так клопотатися лише через мене. Справді.

Вона впритул дивилася на нього, уперши руки в боки; в одній руці була ложка, якою Луїза помішувала їжу. Її показну суворість зм’якшувала посмішка.

— Я сказала — гарні келихи, Ральфе Робертсе, а не найкращі.

— Саме так, мем, — посміхаючись, відповів він, потім додав: — Судячи із запаху, ти прекрасно пам’ятаєш, як треба готувати для чоловіків.

— Побачимо, як ти будеш їсти, — відповіла Луїза, але Ральфові здалося, що вона й так дуже задоволена, знову беручись за роботу.

Їжа була чудовою, і під час обіду вони не розмовляли про те, що сталося в парку. Апетит у Ральфа став нестійкий, частіше його й не було відтоді, як безсоння по-справжньому взялося за нього, але сьогодні він їв з великим задоволенням, запиваючи пряну печеню вже третім келихом яблучного сидру (і сподіваючись, що решту дня він не муситиме далеко відходити від туалету). Коли вони поїли, Луїза встала, підійшла до раковини й заходилася мити посуд. Вона відновила ту розмову так легко, немов це було відкладене на якийсь час в’язання.

— Що ти зробив зі мною? — запитала вона. — Що ти зробив для того, щоб знову повернути барви?

— Не знаю.

— У мене було відчуття, начебто я стояла на краю іншого світу, а коли ти прикрив мені руками очі, то немов уштовхнув мене в нього.

Він кивнув, пригадуючи, який вигляд мала Луїза в перші секунди після того, як він прибрав руки, — начебто вона щойно зняла сонцезахисні окуляри, вкриті цукровою пудрою.

— Я скорився чистому інстинкту. І ти права, це справді схоже на світ. Я сам думаю про це як про світ аур.

— Прекрасний світ, правда? Моторошний. Коли я вперше зіткнулася з ним — наприкінці липня чи на початку серпня, — то подумала, що божеволію, але навіть тоді він мені подобався. Я не могла не полюбити його.

Ральф здивовано подивився на жінку. Невже він колись вважав Луїзу базікою й пліткаркою? Людиною, що не вміє зберігати секрети?

«Ні, боюся, що все було ще гірше, старий. Ти вважав її дурнуватою. І взагалі, ти дивився на неї очима Білла: “Наша Луїза”. Не менше… Але й не більше».

— Що? — стурбовано запитала вона. — Чому ти так на мене дивишся?

— Ти бачиш аури ще з літа! Так давно?

— Так, і з кожним разом усе яскравіше й частіше. Саме тому я пішла на прийом до цього пліткаря. Ральфе, я й справді підстрелила те створіння із пальця? Що більше часу минає, то менше в це віриться.

— Ти це зробила. Незадовго до нашої зустрічі я зробив те саме.

Ральф розповів їй про свою сутичку з лікарем № 3 і про те, як він прогнав карлика… Бодай на якийсь час. Він підняв руку до плечей, а потім напружено витягнув її.

— Оце і все, що я зробив — немов хлопчисько, що наслідує Чака Норріса або Стівена Сіґала. Але в такий спосіб я метнув у нього неймовірно яскравий пучок світла, і карлик одразу ж утік. І саме тому, до речі, я більше не міг повторити цей трюк. Узагалі не розумію, як мені це вдалося. Ти можеш ще раз пальнути зі свого пальця?

Луїза, хихикнувши, повернулася до Ральфа й націлилася в нього:

— Не терпиться з’ясувати?

— Не тицяйте в мене цією штучкою, мадам, — попросив Ральф. Він посміхався, але був не цілком упевнений, що це жарт.

Луїза, опустивши палець, повернулася до мийки. І під плескіт води вона почала ставити запитання, які Ральф одразу назвав Великими Питаннями:

— Звідки береться ця сила, Ральфе? І для чого вона?

Похитавши головою, він устав із-за столу і підійшов до мийки.

— Не знаю і ще раз не знаю. А як щодо помічника? Де в тебе посудний рушник, Луїзо?

— Яка різниця, де мій посудний рушник. Сідай. Будь ласка, зараз же скажи мені, Ральфе, що ти не із племені сучасних чоловіків, тих, які постійно обіймаються й ридають від розчулення.

Ральф розсміявся, похитавши головою:

— Ні. Просто я пройшов чудову школу.

— Добре. Тільки якщо не почнеш базікати про те, яка ти чутлива й тонка натура. Є деякі речі, які жінка хоче з’ясувати сама. — Луїза відкрила шафку під мийкою і вручила йому старенький, але чистий посудний рушник.

— Витри тарілки і поклади їх на стіл. Я сама поставлю посуд на місце. А поки ти працюєш, можеш розповісти мені свою історію. Некастровану версію.

— Оце так угода!

Ральф ще не вирішив, із чого почати, коли рот його відкрився, немов за власним бажанням, і почав говорити за нього.