Чтение онлайн

О к с а н а

Нібито виходить,

що ви отак, не мовивши ні слова,

і поберетесь?

Г а н н а

Так найпристойніше.

О к с а н а

Чудна тут молодь!..

(Усміхається якимсь спогадам мовчки.

Потім стиха, мрійливо).

Я ж було щовечір

виходжу до Степана на розмову.

Г а н н а

Як заручились?

О к с а н а

Та... як заручились...

Ну, раз стояла з ним, не заручившись,

інакше хто ж засвататися може?

Г а н н а (закриваючись)

Ой лихо, сором!

(Оксана мовчки знизує плечима).

Г а н н а

А твоя матуся

не знає й досі про твої стрівання?

О к с а н а

Чому не знає?

Г а н н а

Що ж, вона простила,

не прокляла тебе?

О к с а н а

Та за що, Ганно?

Самі ж вони були пак молоді,

то знають, що то любощі.

Г а н н а

Оксано!

Що тільки ти говориш?

(Знову закриваєтьс я)

О к с а н а (сміється)

От дурненька!

С т е п а н (увіходить поспішно)

Оксаночко, перевдягнися швидше

в московське вбрання. Там прийшли бояри.

О к с а н а

Та мати ж кажуть, що жінкам не можна

між чоловіцтвом бути.

С т е п а н

Бачиш, любко,

ти маєш тільки їх почастувати

та й знов у терем вернешся.

О к с а н а

Отак?

А як же частувати їх, Степане?

По-нашому, чи, може, як інакше?

С т е п а н

Ти винесеш їм на тарелі меду, —

матуся прилаштують, як там треба, —

уклонишся, боярин поцілує

тебе в уста...

О к с а н а

Степане! Що ти кажеш?

Мене бояри цілувати мають?

Чи се мені причулося?

С т е п а н

Ні, серце,

воно так є, та в тім нічого злого, —

то тільки звичай!

О к с а н а

Се ще так же звичай!

Нехай йому абищо! Не піду!

С т е п а н (понуро)

Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.

О к с а н а

Таке вигадуєш!

С т е п а н

Ба ти не знаєш,

які тут люди мстиві... За зневагу

старий боярин візьме, як не вийдеш,

а він же думний дяк, він має силу —

он син його ще молодий, — вже стольник;

він оклепає нас перед царем,

а там уже й готово "слово й діло".

О к с а н а

Ти не жартуєш?

С т е п а н (ще понуріше)

Як тобі здається?

О к с а н а (з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась неволя бусурменська.

С т е п а н

Я й не казав тобі, що тута воля.

Та якби ми не гнули тута спини,

то на Україні, либонь, зігнули б

у три погибелі родину нашу

московські воєводи... Ось ти млієш

з огиди, що тебе якийсь там дід

торкне губами, а як я повинен

"холопом Стьопкою" себе взивати

та руки цілувати, як невільник,

то се нічого?

О к с а н а

Боже мій... Степане!

Хто ж каже, що нічого?

С т е п а н

Отже, бачиш...

Та що я тут розводжуся? Там дяк

мене чекає. То скажи, Оксано,

ти вийдеш?

О к с а н а

Я не знаю...

М а т и (виходить з кімнати)

Вийди, доню,

голубонько! І я тебе прошу!

Не дай мені, старій, на очі бачить

Степанової згуби!

Г а н н а

Ой сестричко,

якби ти знала, що за лютий дід

отой боярин!.. Я тебе благаю!

Сестриченько! Не загуби ж ти нас!

(Ридаючи, кидається до Оксани)

О к с а н а (до Ганни холодно, якось надміру спокійно)

Я вийду. Дай мені московське вбрання.

(Ганна кидається до скрині).

А ви, матусю, наготуйте меду.

їди, Степане, бав тим часом гості.

Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.

III

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

С т е п а н (уводить г о с т я козака)

Ось тута поговорим, пане-брате,

бо, знаєш, там... тут буде захисніше.

(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері

на замок і зачиняє вікна Сідає з гостем далі

від дверей Розмова ведеться неголосно).

Великі чиняться там кривди, кажеш?

Г і с т ь

Та там такі напасті, що крий боже!

І просвітку нікому не дають

московські посіпаки. Все нам в очі

тією присягою тичуть...

С т е п а н

Правда,

що присяга таки велика річ.

Г і с т ь (голосніше)

Чому ж вони самі забули бога?

С т е п а н

Помалу, пане-брате, ще підслуха

який слуга.