Чтение онлайн

— Атож. Вона приїхала й почала порядкувати в нашій кухні. І знаєш, що сталося? У мене в шлунку сира морква, зерна пшениці й півлітра йогурту, а мій дідусь… Невідомо, що з ним діється, бо я втекла з дому подалі від цієї кулінарної катастрофи. Я тобі розповідаю все, як воно є, бо пригадую, як ти заздрила мені, що в мене є бабця.

— Я й досі тобі заздрю, — зітхнула Агата, — але на великій перерві почастую тебе пончиком із кремом. Цей крем допоможе тобі повернути любов до всіх бабусь на світі. Мені принаймні завжди допомагає.

Сівши за парту, Буба засмутилася. Подумала, що було б значно приємніше, якби Агата стала її подругою. На щастя, є ще великі перерви, — сказала вона собі, перш ніж енергійна вчителька польської, із чарівним прізвиськом Редбулька, розпочала складний монолог про святого Олексія. Невідь чому, святий видався Бубі героєм середньовічного мультика й протягом усього уроку дівчина ледь стримувала дурнувату посмішку.

Удома панувала атмосфера важкої мовчанки. Якби її тягар завдати собі на плечі, можна було б не ворухнутися до кінця життя. Або тягати цей вантаж, як Сізіф свою жахливу каменюку. Саме так оцінила Буба ситуацію вдома. Дідусь ледь підморгнув утомленими повіками. Бабця не озвалася з іншої причини. Нещасна запіканка перетворилася на шматок вугілля, а сморід паленого вчувався аж на сходах.

— Нічого страшного, бабцю, — переконувала Буба, згадуючи смак крему в шкільному пончику, — зараз придумаємо якийсь інший обід.

Дідусь відразу пожвавішав.

— Ідемо до ресторану! — він зрадів, як дитина. — Рито, я частую! — негайно попередив старенький, — але й вимагаю: кожен їсть те, що сам захоче, — він змовницьки підморгнув онуці й швиденько подався по свої стоптані черевики.

Буба підбадьорливо глянула на бабусю й зрозуміла, що мають на увазі люди, коли говорять про розпач і нещастя.

— Зовсім недалеко є китайська забігайлівка, — лагідно обняла вона засмучену бабусю. — Там теж є багети з овочевою начинкою.

— Але китайські, а не французькі! — дідусь скривив губи в злостивій усмішці, а бабця Рита, не намагаючись більше показувати свою зневагу, покірливо подріботіла до кімнати по капелюшок, який купила спеціально для урочистих нагод.

Жир стікав дідусевим підборіддям, а старенький час від часу витирав його долонею. Величезна голяшка, оточена віночком капусти, уперто асоціювалася в Буби з бабусиним капелюшком. Обидві зі здивуванням, щоправда, викликаним різними причинами, дивилися на пана Генрика. Буба захоплювалася його апетитом, неначе дідусь раптом знову відчув смак життя. В очах бабусі крилася, швидше, відраза. Таку саму відразу викликала в неї тарілка із сайгонками, що нагадували невдалу спробу повалення Великого китайського муру.

— Співчуваю, Рито, — дідусь говорив з ротом, повним гірчиці, — тобі завжди дістається якась гидота, що нею не можна пригостити навіть бездомного собаку. Не кажучи вже про те, що ти їх ненавидиш, — в’їдливо додав він, не витираючи рясно вкритих гірчицею вусів.

Бабця мовчала, але Бубі здалося, що крім відрази до дідового обжерства, у її очах зблискувала й гасла якась дивна сумна іскорка. Буба ладна була заприсягтися, що коли б сайгонки могли перенести її в незнану далечінь, бабця негайно сіла на одну з них, і вирушила назад, додому. До своїх капелюшків, туфель і лікувальних сиропів, які очікували на неї в ідеально чистій кухні її молодшого сина.

— Я так від усього цього втомилася, — зітхнула пані Рита безпорадно, підтверджуючи Бубині припущення. — Час повертатися, — додала вона, зиркнувши на годинника.

Дідусь прискорив процес жування, але Буба знала, що бабусі йдеться про зовсім інше повернення. Про звичайнісіньку втечу від дідуся.

Батьки розпаковували речі в цілковитій мовчанці. Бабця Рита сиділа на валізках, а дідусь навіть не намагався вдавати, що його цікавить щось, крім привезених з моря подарунків.

— Немає чого нишпорити в моїй торбині. Тут нічого нема, — буркотіла мати, щойно дідусева рука жадібно залазила до чергової сумки.

— А бурштин? — нагадував дідусь, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу.

— Ви, тату, уже зовсім на дитячий розум зійшли, — промурмотіла вона сердито, вручаючи йому пляшку пива.

— Це моє пиво! — заперечив батько, чий голос звучав зовсім не так, як на телебаченні. Його немовби ув’язнили в горлянці.

— Твоїми будуть спогади, — цього разу мати засичала ще сердитіше.

Вона покинула речі гамузом і промовисто тюкнула дверима до спальні.

— Пробач, синку, але я їду, — нагадала про себе бабця Рита, ніби попереджаючи, що не збирається втручатися в альковні справи подружжя.

— Це найкраще, що ти можеш для нас зробити, — похвалив її дідусь. — Що швидше, то краще.

— Бабусю, уже приїхало таксі! — Буба повернулася з балкону, намагаючись надати обличчю вираз, який найкраще передавав би атмосферу ніжного прощання. Але бабця вочевидь забула про цей ритуал. Диригуючи транспортуванням своїх валіз, вона квапливо покидала пост командувача. Коли її капелюшок зник у салоні таксі, а дідусь послужливо хряснув дверцятами, Буба машинально помахала рукою. Батько зробив те саме з балкону. Мати не з’явилася взагалі, що примусило діда виголосити лаконічний коментар.

— Дивися, Бубо, як воно буває, — зауважив він, кумедно ворушачи вусами, — щойно позбулися одного нещастя, а вже маємо чергову драму. Ромео на балконі, а Джульетта в сльозах. Як чудово, що на цьому найкращому зі світів існують карти.

Бубі не завадило, що дід спародіював цитату із драми Шекспіра, бо якщо чесно, то з ним важко було не погодитися.

— То що, дідусю? — вона жартома примружилася. — Канаста чи бридж?

— Бридж, дитино моя, тільки бридж, — замріяно відповів дід і лагідно глянув на онуку.

Новина про пані Сильвію, офіціантку із центру відпочинку, яка, на думку батька, дуже непогано танцювала, а на думку матері була справжнім опудалом і шльондрою, голосною луною прокотилася помешканням і цілим будинком.

На морі мати звикла якось особливо гучно висловлювати свою думку про опудало. А батько мовчав. Чим довше це тривало, тим голосніше плакала мати, скаржачись, що вже тиждень, як не вмикає комп’ютер.

— То ввімкни, — порадив дідусь, і ці слова викликали в домі справжній шторм.