Чтение онлайн

— У неї дуже делікатна, світла душа, — нагадав дідусь.

— Точніше вона «світло природи», — увічливо нагадав батько, злегенька закопилюючи губу. — Ми тут носимося з Марисею, як з неповносправною дитиною, а якийсь підозрілий брат Бенедикт загарбав собі всі наші компакт-диски, а про Марисин велосипед і наш туристичний намет я взагалі мовчу.

— Це був дорогий урок утрати довіри, — підбив підсумок дідусь. — Тобі доведеться швидко її повернути, інакше щомиті який-небудь всемогутній проповідник з іншої секти може поїхати звідси твоєю машиною.

До кімнати несміливо увійшла мати. Стала за спинкою крісла з винуватим виразом обличчя, який був у неї від самого обіду.

— Тату, ви щось про ксьондза Корека згадували, — шепнула вона нерішуче. — Я розумію, що ви не говорили йому про цю… Астріду? — мамин голос був схвильований.

— Ми ж не ідіоти, Марисю, — відповів їй дідусь. — Ксьондз Корек спокійно чекає собі, доки ти отямишся.

— Ну, от він і дочекався, — радісно заявила мати, готова застрибнути до потяга, легковажно викресленого з розкладу її релігійних мандрівок. — Пробачте мені, — проказала вона ще тихше. — Я надолужу втрачене, — глянула вона на Бубу з невимовною любов’ю. — Крім того… я пишу справжній бестселер. У мене вже навіть назва є: «У пастці почуттів».

— Можеш додати «псевдорелігійних», — порадив дідусь. — Краще продаватиметься.

Мати хотіла було образитися, але, на щастя, пригадала собі, що коли йдеться про конфлікти, то вона добряче вже до них спричинилася. Тому глянула на родину з веселою усмішкою, трусонула своїм густим горіховим волоссям і, як колись, ніжно обійняла батька. І він виглядав задоволеним.

Здавалося, усе повернулося до норми. Дідусь знову залишив усю пенсію в кіоску зі спортлото, батьки зробили «сабантуйчик» для знайомих, а коли ті пішли, співали дуетом студентські пісні, Францішек не склав іспиту в дитсадочку, бо виявився «занадто непристосованим», а Бартошова захворіла на ангіну.

Такі новини занотувала Буба у своєму щоденнику вже після періоду «правління Астріди». Зараз, перечитуючи зроблені поспіхом нотатки, вона посміхнулася від думки про те, що така велика Бартошова хворіє на ангіну, як дитина. Через цю її несподівану недугу найбільше страждав дідусь, який не міг звикнути до супових концентратів.

— Такого свинства я навіть під час німецької окупації не їв, — бідкався він над журеком з пакетика.

— Бо тоді такого не робили, — нагадав батько. — Чудовий, Марисю, справжня старопольська кухня! — підлещувався він до матері, перев’язаної завеликим фартухом Бартошової в польові маки. — Ще можна було б яєчко покласти, картопельки… — запропонував він.

— Я збиралася так зробити завтра, — мати зраділа, що в них із чоловіком такі схожі кулінарні смаки.

— Як це завтра? — дідусеві урвався терпець. — Ти що, хочеш одним пакетиком годувати нас цілий тиждень? Через мій труп! — запротестував він.

— Ви ж знаєте, батьку, що ваша смерть — річ страшенно непередбачувана. А журек буде завтра, — сердито підкреслила вона, невміло орудуючи ополоником.

— Завтра я поверну сюди Бартошову, — пригрозив дідусь. — Живу або мертву. Інакше я з’їм вас живцем! — пообіцяв він так рішуче, що мамин журек перестав смакувати навіть батькові.

— Дідусь дивився «Мовчання ягнят», звідси й канібалізм, — коротко пояснила Буба.

— Авжеж! — спалахнув батько. — Наш дідусь дивиться лише кулінарні передачі! Прошу дуже! — він зрадів несподіваній ідеї. — Існує така корисна програма, як «Готування на екрані». Замість нарікати, можна приготувати який-небудь маленький шедевр, тим більше, що Марися знову повернулася до написання своїх шедевральних романів, а Ви на пенсії й маєте купу часу.

— Я готую так добре, що все, що зроблю, з’їдаю сам, — заявив дідусь, і батько без ентузіазму погодився на покращений варіант журеку.

— Що у вас підгоріло? — біля плити височіла Маньчакова. — Двері були відчинені, і ми прибігли, щоб рятувати ваш обід! — додала вона, киваючи Маньчакові.

— Нічого в них не згоріло. Це їхній суп так дивно пахне. — Пані Віолетта заспокоювала чоловіка, у якого завжди на обличчі був подив. Навіть, коли він нічому не дивувався.

— Журек їстимете? — мати помішала в каструлі ополоником. Її суп нагадував хвилі повені, які здіймалися, лякаючи присутніх.

— Н-і-і, — сором’язливо подякувала Маньчакова. — Ми їли нині галушки…

— Ви самі готуєте галушки? — здивувався дідусь. — Галушки — це ж справжній делікатес, мням, смакота, — у нього потекла слинка, як у голодної дитини.

— У моєї дружини теж є куховарка, — гордо похвалився Маньчак і якось дивно блиснув посмішкою. — Зветься «Хортекс» і коштує три п’ятдесят за пакет, — знову блиснув він, і не лише дотепом.

— А що це у вас там усередині, пане Маньчак? — поцікавився дідусь.

— Це? — Маньчак широко роззявив рота й продемонстрував золотого зуба. — Зуб, — коротко, але гордо пояснив він.

— Золотий? — дурнувато допитувався дідусь. Адже всім було ясно, що золотий.

— Звичайно, — пані Віолетта вочевидь вимагала, щоб нею теж зацікавилися.

— Але ж тепер таких ніхто не ставить, — дідусь був знавцем протезування, тому решта родини поставилася до його слів із цілковитою довірою.

— Пане Генрику, — у голосі Маньчака забриніли великосвітські нотки, — тільки такі, тільки!

— Цього сезону вони повернулися, — пояснила Маньчакова, немовби зуби були лелеками, що поверталися до своїх гнізд. — Якщо хочете бути на висоті, теж мусите собі поставити такі, — порадила вона дідусеві.

— Волію бути немодним, ніж смішним, та ще й за свої ж таки гроші, — швиденько вирішив дідусь. — А ви, пане Маньчак, виглядаєте, як кацап чи якийсь азіат.

— Кацап чи азіат, яка різниця, — настрій у власника незвичайного зуба був просто чудовий. — Зараз мода на золоті зуби й татуювання. Волію бути модним кацапом, аніж занедбаним польським пенсіонером! — і він глянув на дружину, яка захоплено слухала його просторікування.

— Казала я тобі, що вони нам заздритимуть? — нагадала Маньчакова чоловікові.