Чтение онлайн

– Невдач не завжди невдач! Якщо треба залзти в рчку, щоб перебратися на нший бк, то так треба зробити...

– Щось складнувато для мого розумння... Яксь см мшкв гречано вовни, не накше!

– Хочеш простше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи всм про нещасний випадок... або щось на кшталт того... А дивлячись бльш ширше, ти зможеш побачити дещо нше. Наприклад, що тебе не забрали на вйну через кульгавсть...

– Ох! Ну похмуру ж картинку ти намалювала! А взагал в народ в таких випадках кажуть, що нема лиха без добра... бо ми вс схильн шукати яксь примнш реч, навть в поганих справах... Ось так!
– пдвв я риску.

– Правда буття в тому, що ми сам в усьому винн... До реч бува так, що нод потрбно якби стрла ворога встромилася в тво груди, - лизавета раптом тицьнула пальцем мен в ребра. тицьнула так боляче, наче дйсно в груди встромилася стрла.
– В такому випадку з коня не падають, ноги не ламають.

Вона пдморгнула та дивакувато посмхнулась.

– Якого бсу?
– вирвалося в мене.
– Ти про що таке кажеш?

– Про вибр шляху, - жночка знову чомусь тицьнула мен в груди.

– Отже, ти хочеш сказати, наче падння з якогось там примарного... з того клятого коня було... було заплановано саме мною? ногу я зламаю навмисно?
– нахилився до Баришево. тут же роздратовано видав: - Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузд стане шкодити самому соб? до чого тут передбачувансть? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня... або даху... то зазвичай в тому вс бачать руку Сарна... або прихильнсть Покровителя. Тод кажуть, що це вони вдвели бду.

лизавета нчого не вдповла. Вона прибрала руку, що зображувала стрлу та знову зщулилася. зниц на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

– Це дурн розмови!
– повторив я.

чого, думаю, зчепився з цю Баришевою? Вибачився б та йшов би соб дал по власних справах.

– Ти так кажеш, бо бошся визнати мою правоту!
– заявила жнка.

– Хм! Ще чого!..

– Ти слпо слухашся натовпу, який навно вважа, наче все добре, що з нами трапляться, це воля Сарна, а погане ж приписують Нхазу. А мж тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором... нашою волею...

– Та всратись не встати!
– чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що!
– Ну добре, от наша зустрч це тод що? Те ж мй план? Чи твй? Хто його передбачував, га?

– Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

– Тобто? Кому треба?

– Тоб...

– навщо?
– удливо запитав я.

– Бо бажаш дзнатися напрям власного шляху...

– Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги?
– мен чомусь стало смшно. Здаться, я натрапив на мсцеву божевльну.
– Якось це не зростаться з розповдями про передбачувансть. Тоб так не здаться?

– Чи заблукав, чи розгубився... Хтозна! Проте скажу тоб, як зазвичай вдповдають гберлнги: "Твоя Нитка ще тчеться".

– В твох словах чуться якась невизначенсть!
– я хотв йти геть, бо не бачив сенсу вд подальшо розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мо оч, а потм неголосно додала:

– Твй талант, Ратмире, знадобиться всм: людям, ельфам, навть гберлнгам. Вс вони тебе попросять про щось важливе... Якщо ти ризикнеш та виконаш хн прохання, то дзнашся про власне минуле.

– Овва! Так я ще свого минулого не знаю!
– кинув жнц, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. - Слухай... слухай... а це не забагата платня за таку тамницю, як мо минуле? Всм допомагати... то мене на подбне не вистачить.

– Жартуй, жартуй! Але з часом ти згадаш мо слова...

Баришева розвернулася пшла дал.

– До реч, - вона на мить зупинилася кинула в мй бк, - Церква тоб не допоможе. Можеш поки не поспшати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрамв, натякнула про загадкове минуле, так ще про церкву сказала. Треба все ж спитати прямо, що це дться!

– Геть з дороги!
– заволав чийсь незадоволений бас.

Я ледве встиг притиснутися до кам'яно стн, як повз проскакав якийсь загн озброних людей. Вони навть не скинули швидкост, наче навколо нкого не було.

Ледь отямився, як зрозумв що Баришево вже нде не видно. Я сердито плюнув та спитав у найближчого перехожого, куди йти, щоб потрапити до Ратного двору.

– Куда?
– нахабно посмхнувся той. - А ти откль?

– А що?
– не второпав я.

Чолов'яга оглянув мене з нг до голови. Потм голосно розреготався та пшов соб дал, так не сказавши де шукати Ратний двр. Я стояв, наче обпльований, дивлячись чолов'яз в спину. А вн демонстративно поправив свй плащ, на якому були вишит меч з орлом, що сидв на рукв', та гордовитою ходою потопав вбк далекого собору.

– Останнй легон Кан, - проговорив нший чолов'яга, який стояв осторонь та чухав потилицю. Його також ледь не збив той нахабний загн.

Судячи з одягу, це був один з столичних глашатав.

– Що ти кажеш?
– наблизився я до нього.

– Кажу, що твй спвбесдник з вдомо в Новоград гльд... Вона зветься "Останнй легон Кан". У них, мж ншим, непоганий флот... потужн корабл... Ти не звертай уваги, що вн так до тебе. Просто побачив... е-е-е... просту людину, яка шука Ратний двр, от приндиться.

Глашатай явно хотв сказати не "проста людина", а дещо бльш образливе, проте вчасно втримався.

– А ти пдкажеш, де Ратний двр шукати?
– спитав я у нього.

– Пдеш за рг, там ще з пвверсти уздовж вулиц, притопаш прямо до здоровезних ворт. Це Ратний двр... А ти, друже, чого там шукаш?

– Та так... хочу спитати про навчання...

Глашатай посмхнувся. Йому, мабуть, також було дивно бачити простецького хлопця, який буцмто збирався всунутися до Ратного двору. Зараз почне розповдати, мовляв, туди важко потрапити... або - не всх беруть... треба багато грошей... зв'язки...

Але ж я туди йшов не власну долю влаштовувати, а Першосвтов. Хто ж винен, що цей лопух в перший же день потрапить в халепу. Спробую дзнатися що до чого, а там може поталанить.

– Ну давай, друже, - хитнув головою глашатай.

– Слухай, - нахилився я до чолов'яги та неголосно запитав: - А що кажуть, нбито в Горшку якась бда трапилась?

Глашатай напружився.

– Е-е-е... а ти звдки... е-е-е.., - замекав вн, боягузливо озираючись навсбч.

– Знайом вояки розповли, - пдморгнув я.