Чтение онлайн

О третій ночі ратушу з її давнім середньовічним годинником на вежі освітили голубі снопи прожекторів: з залізним гуркотом наближались амфібії. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потім, після повені, бо йтиме то мова і про плаваючі танки, і про спеціальні бронетранспортери різних типів, але в народі зостанеться про них слава поетична, однослівна: “Амфібії!”

Гуркотом моторів, скреготом гусениць виповнився майдан. Під світлом фар блідими були люди в дощовиках. Один з найпотужніших прожекторів наказано було спрямувати вгору, щоб він, небосяжний, сповістив усім тим, що на марші: ми тут! І тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули!

Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів - зовсім сріберних, сяючих!
– вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:

–  Голуби над потопом… Майже за Ноєм.

Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, - і одразу вирушали за призначенням.

На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, - цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці - долішнє село, одне з тих, 'що найбільш потерпали.

–  Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, - порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу.
– Щоб не накренило наш ковчег!

Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові - командирові екіпажу - міліціонер відрекомендувався.

–  Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!

Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:

–  Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: “Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від'їжджаю… невідомо куди!”

Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. “Та й сам він з природи хіба ж не актор?” - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: “Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!” Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: “Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль…”

Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:

–  Який рік служби?

–  Перший.

–  Звідки?

–  Якут.

–  Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?

–  Узбек.

–  Салям-салям… А механік-водій?

–  З Полтави… А цей ось із Костроми.

–  Інтернаціональний ковчег маємо!… Спеціально вас підбирали, чи що?

–  Життя підбирало.

–  А товариш якут плавати вміє?

–  В нас пояси, - була стримана відповідь.

–  А ми з вами, товаришу Путря? Без поясів, без жилетів, - аж ніби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфінвідділу.
– На книжці скільки трудових маєте? Жінці залишили заповіт?

Мовчав товариш Путря, тільки сопів, вважаючи, певне, що не до речі ці жарти.

В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поінформований: знав, звідки прийшов циклон, кого зачепив, які держави з ним мають клопіт. Згідно прогнозів, прибулець з Атлантики має ось-ось “видохнутись”, розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, які й не таке зупиняли… Згідно тих же Лукавцевих даних, сусідня держава майже всуціль залита водою - міжнародні експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захід, працює без перебоїв і людських жертв у їхнім районі, па щастя, поки що не зареєстровано…

“А як там мої?” - раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кіпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокійливий: школа на підгір'ї, на так званій Підгурщині, вода туди не повинна б дістати… Ось тільки дитячі табори понад річкою та коні в лугах… Дещо з реквізиту, мабуть, попливе: оті підсаджені очерети та верби, декоровані трав'яними штучними косами… ну, та біс їх бери!… Коней з лугів якби встигли вихопити… Ніяк не міг пробитись до кіногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але міст уже був перетоплений… Одначе амфібії під ранок будуть і там. Думка про це якось врівноважувала.

На цім відтинку шляху амфібія рухалась ще без особливих труднощів. Ішла з чималою швидкістю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусениці міцно хапають каміння бруківки.

Міліціонер то примовкав, то знов подавав голос, підбадьорював командира, неговіркого юнака-офіцера, що, не втручаючись в розмову, сидів поруч з водієм у напруженій позі.

–  Дави, дави стихію, лейтенанте!
– звертався до нього Лукавець.
– Злива тільки гірським ведмедям страшна, а нам, народу організованому… Чи ти, мабуть, вперше попав у таке?

–  Я на ріках сибірських виріс, знаю, що таке стихія, - пе озираючись, кинув лейтенант.

–  Одначе нема таки лиха без добра: стихія додасть тобі по зірочці на погонах!

–  Нам статутом покладено рятувати населення від стихійного лиха, - знов, не озираючись, сказав офіцер.

–  Молодець!
– похвалив його “страж порядку”.
– Але по зірочці все одно не завадить…

Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вітром, але амфібії йшли весь час з відкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих верб. В присвіти крізь них всюди нижче дамби проблискувала, стелячись в темряву, вода; в одному місці видно було, як за розливом віддалік вирує пожежа.