Циклон
Шрифт:
Незрячий все не зважувався відпустити граніт, навіть ніяково усміхнувсь до солдатів:
– Здаєсь, тільки ступлю, так одразу я ся і втоплю.
– Не бійтесь, папашо, - заспокоїв його один із солдатів і майже силоміць потягнув Назарука на себе.
Незабаром бригадир теж був на амфібії і тоном аж ніби виправдальним говорив до Лукавця:
– Ішов, пристояв, а тут вода якраз рвонула… Аж до каменя мене відтрутила…
Командир амфібії скинув із себе фуфайку і мовчки накинув її на плечі старому.
Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей до колгоспного клубу, що, незатоплений, стояв на узвишші неподалік. Кількість бетеерів побільшала. Ніколи не бачені в цих краях, немов живі, зеленопанцирні гіганти з якихось палеозої? снували сюди й туди но скаламучених водах, борознували село вздовж і впоперек. При наближенні їх дехто з старих людей у вдячній розгубленості починав хреститись. Амфібісти якихось інших підрозділів звозили людей з віддалених хуторів, із підтоплених ферм: пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали їй поскаржитись: на декотрих фермах дівчата навідріз відмовляються покидати худобу. “Ми її, - кажуть, - заспокоюємо”. І ще й насміхаються, шльопаючи з вилами по воді, розносячи до ясел корм худобі…
В Колосовському знову заговорив документаліст: шкодував, що нема тут при ньому кінокамери - були б унікальні кадри. Свідомість з незвичайною ясністю фіксувала сцени, які вже ніколи більше не повторяться, епізоди, то драматичні, то смішні і курйозні, що їх на своєму водяному екрані витворювало саме життя. Отаку хроніку пропускаєм: боротьбу людей із стихією, потік дивовижних подій у їх несподіваних ракурсах… Молоді медички, що їх знімають із даху лікарні: солдати їм плечі свої підставляють:
“Стрибай, пікіруй па мене!” - а вони соромляться, ніяковіють, прикривають коліна халатами, - незручно сідати на вояків верхи… Огрядна молодиця, що стару свою матір на руках несе до амфібії… Ще погляд фіксує собаку, його звідкись пригнало течією, вибиваючись із сил, підплив до скрученого водбю в гармошку штахетника, приклав голову до стовіга й перепочиває: розум!
Невдовзі на допомогу амфібіям прибув плавучий могутній танк, він, як крейсер, ходив по селу, знімав одразу людей цілі купи, і дивно було дивитись, як цей залізний трудяга править дітей на собі, а вони, вже сміючись після переполоху, міцно обіймають рученятами жерло гармати.
Повний день нарешті настав після кошмарів ночі, і хоч вода й далі прибувала, але всюди гуркотіли моторц, гуркотіли внизу і вгорі - в небі з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузаті, з червоними зірками на лисніючих боках.
Настрій у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нині є, завтра нема!… Почастішали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нічого вдіяти не міг, - цілі сім'ї не хотіли спускатися з дахів. Хіба ж це просто розлучатися з своїми затопленими гніздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови із наповнених водою хлівів, з пожитками, що купами лежать, стягнуті на відкриті до кроков горища… Порося кувікає біля розчервонілих ніг молодиці.
– Як візьмете й порося, то згодна, а ні, то якось і тут перебуду.
Товариш Лукавець не приймав ультиматумів, суворо поглядав на дах:
– Ми прибулії тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по темності своїй води не боїться… Бач, який влаштувало концерт… А ти ж свідома! Ну, давай руку, газдине!
– Ні, сама не йду.
– То щоб мені за тебе відповідати?
– Атож. Відповідатимеш, бо загітувати не зумів!
І так стояла, аж поки солдат, з'явившись із-за спини, вхопив її в оберемок, поволік, затяту, до драбини…
Голова сільради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфібію в найдальший кут села. Тут виявились особливо вперті: піхто не хотів залишати дахи. Двоє парубків сиділи на хліві, поспускавши ноги, й - не треба було бачити!
– пробували ловити рибу хватками: побиту, білопузу, її гнало звідкись із колгоспних водоймищ.
Міліціонера це обурило й розсмішило водночас:
– Рибку ловлять серед потопу! Кому стихія, а їм момент: колгоспних коропів па дурницю тягають… Ану злазьте!
Риболови ні з місця:
– Здаєсь нам, що вода спадатиме…
Навіть погрозою штрафу не вдалося зігнати їх вниз:
– Посидимо ще, подивимось, що воно буде.
З сусідніх дахів жінки знову виставляють умову:
– Якщо заберете й корів…
Лукавець взявся за мегафон, затрубив:
– Маємо дані: з верхів'їв іде новий вал! До дідька полетять всі ваші лампачі!
Заврайфінвідділу стривожено вхопив його за руку:
– Ти що, паніку зчинити хочеш?
– Паніки не буде, а лад буде, - спокійно заперечив міліціонер.
– Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологію мас… І на військовій справі слабо розумієтесь: паніка скорше буває від незнання, аніж від знання!
– Не треба їм всього знати, - бубонів Путря.
– А надто ж твоїх оцих нічим не підтверджених даних…
– Дощ іде, отже, вода прибуватиме! І мій обов'язок оповістити народ.
– Він знову підняв мегафон. Путря побуряковів:
– Я категорично проти!
– Можете скаржитись… Трублю!
І Лукавець спрямував мегафон на людей:
– Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора підніметься на три! Вище усіх критичних рівнів!
І це таки вплинуло. Люди знехотя, поволі стали спускатися з дахів.
Потерпілих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солі. Амфібії та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних місцях, і лише коли повертались за черговою партією своїх пасажиріїі, солдати - повеселілі, збадьореш ділом - мали змогу обмінятись уривками вражень:
– Я тій медичці: пікіруй, а вона почервоніла до вух і халатиком коліна прикриває… Та пікіруй, кажу, нам тут зараз не до жартів, - і сміються…
– А мені одна бабусеищя, коли я її виніс, тііиас карбованець в руку… Я спершу й не дотямив, для чого стара мені суне той зім'ятий папірець, а вона аж просить: “Візьми, синку! На тютюнець буде!…”