Чтение онлайн

Держава не шкодувала потерпілим допомоги: залізницею вже йшли для населення краю дефіцитні будівельні матеріали, продукти, різні товари. Колгоспи було звільнено від планових поставок, та проте люди не переставали шкодувати: адже такий мав бути цього літа врожай! Хліба вчасно були підкормлені, овочі зразково оброблені і… раптом! Не зачеплені циклоном області теж виявляли сприяння: за домовленістю з ними бригади з потерпілих колгоспів вирушали на схід заготовляти корми для худоби, тюкувати солому… Життя входило в звичну трудову колію.

Зворушливі сцени прощань із солдатами відбувались по селах. Самі, не чекаючи вказівок, люди несли своїм рятувальникам подарунки, найкращі свої вироби віддавали їм народні майстри-різьбярі, а від жінок та дівчат діставались солдатам гаптовані рушники та гуцулки на згадку. Незабаром підуть звідси амфібії, розлетяться по своїх аеродромах вертольоти, будуть їх екіпажі знову десь у казармах, житимуть не примітним для інших, негучним, ніби невидимим життям. Але кожен повернеться звідси з новими, з незгладними карбами на душі.

Відтепер зміниться ставлення й до самої річки: адже бачили, що вона криє в собі, який звір може прокидатися в ній… Буде насторога. Не видно буде, щоб купалися там, де раніше любили купатись. А вона плине, знову успокоена, мирно дзвенить, несе в берегах свою колискову мелодію. Текучим потоком світла переблискує по самому дну русла, і тінь від кожного камінця, як і раніш, мерехтить у воді. Закодовано в ній і гуркоти циклону, і силу стихій, і горе чиєсь, - втілює в собі переблисковий плин самого життя.

Настав день прощання біля старовинної ратуші. Непотоплений стіл президії винесено на майдан. Гримить оркестр. Музикою зустрічає майдан героїв боротьби з стихією, - вони мають ось-ось підійти. Діти з букетами квітів нетерпляче ждуть моменту підносин: троянди, маки палають такі, що де вони й збереглись у ночі циклону. Живі, яскраві, повні краси.

Біля товариша Лукавця, як завжди, гурт охочих послухати свіжий анекдот. Одначе цього разу тут мова серйозна.

Про село Яворівці йдеться, що його підтоплює майже що-року. Набридло вже їх рятувати. Після повені яворівчанам запропонували переселитися на інше місце, куди повінь не дістає.

–  Субсидію дають, всілякі пільги, але ж - ні! Не посунемось пі на метр. Тут наші батьки й діди жили… Тут кожен корінь наш.

Ну що за народ?

–  Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-із старожилів, думаючи щось своє.

Товариш Лукавець, вірний собі, нарешті “видає” кілька веселих повеневих історійок. Про буфетницю, яка пішла на чортову спілку з циклоном, сподіваючись приховати чималу розтрату… Та ще про того завскладу, який “під шумок стихії” сам кинувся вночі спустошувати свій склад; повідмикав, повідчиняв двері навстіж - був певен, що повінь змиє всі гріхи, а повінь до нього так і не підійшла…

Про людські жертви мовилось неехоче.

–  Як на такі розміри лиха, то жертв зовсім не багато, - заспокійливо казав Лукавець.

–  А могло ж би і цих не бути?
– зауважив молодий чепурун із районних.

–  Ну, це вже не до нас претензія, - заперечив Лукавець.
– Ми зробили все, що могли. Не міліція винувата…

–  А хто?

–  Всі і ніхто. Ніхто і всі. Треба, щоб душевної депресії в людях не було, ти мене розумієш? Є депресія в циклонах, є вона і в людях… Звідси й наслідки. Так що скарга відводиться: не за адресою вона.

“Ніхто і всі” - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, співчутливо приймалось також і його посилання на якусь оту не зовсім зрозумілу депресію, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах… Присутні згоджувались, що жертв циклону було б справді набагато більше, сотні людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку.

–  А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсім не було?
– дивлячись Лукавцеві в вічі, доскіпувався Бронек-дев'ятикласник.

–  Циклон загнуздати!-розважно відповідав міліціонер.
– 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобі полишаю… Займись.

Музика вдарила туш. Ішли амфібісти. Льотчики вертольотів. Понтонники… Мерщій кинулись шикуватися комсомольці з рятувальних дружин…

Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов'язку, слухають слова народної вдячності. Вручаються грамоти. Чітким кроком виходять з шеренги один за одним рядові й командири, одержують із рук секретаря райкому партії нагороди, що для багатьох із них є перші в житті. Вручають грамоту генералові, стрункому, моложавому. Юнакам в офіцерській формі… Одержують грамоти водії амфібій, пілоти, ті, хто найбільше відзначився в боротьбі з потопом…

–  Джумагалієв!

–  Скоморохов!

І раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прізвище:

–  Каштан Решетняк!

Молодий, бездоганної виправки офіцер одержував грамоту. Розгін плечей, гідність постави… Міцне, повите спокійною усмішкою обличчя. Вилитий Іван! Чистісінько батькова крутобровість. Наче той ожив, наче воскрес…

Вже викликають інших. З числа цивільних одержує грамоту і той модерняга, що приїздив мотоциклом до кіиошників, пропонував зіграти роль анонімника. Одержавши нагороду й відходячи від столу, підморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотіли брати… Не знаєте, братці, людей…

Бронеку їхньому теж належала відзнака за рятування табірних дітей. Він зовсім засоромився, беручи грамоту,.стояв біля столу по-хлоп'ячому нескладний, зсутулений; секретар, усміхнувшись, напівголосно сказав йому щось підбадьорливе, хлопець кивнув і мерщій шугнув у натовп, мовби хотів скорше заховатись від власної слави.

–  Ви знаєте, ким він мріє стати, наш Бронек?
– сказала Ярослава до Колосовського.
– Синоптиком! Всі урагани з параболами їх шляхів у нього нанесені на карті. По іменах знає, де рухався ураган “Газель”, де тайфун “Опал”… Смішний. Неодмінно, каже, полечу в самісіньке “око бурі”, щоб побачити ураган зблизька, на екрані радіолокатора.