Чтение онлайн

–  Сідайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги…

Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:

–  Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. На дворі зима, тому доводиться…

Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов'язок із гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб'ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж - не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду про військове співробітництво з більшовиками.

І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія поневоленого міста.

Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим більше - думок.

–  Професор Шнурре перепрошує, але… - знов почав було єфрейтор, але тут Гордій Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.

–  Професор?
– здивовано підвів він брови.
– Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер Шнурре?

Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведено до цілковитого самознищення.

–  Так, - охоче згодився він з Отавою, - професор Шнурре справді - штурмбанфюрер, але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я - єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів сказати - нашої визвольної війни…

–  Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре?
– знову перебив його Отава.

–  Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його… Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете… Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас…

Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув каблуками.

–  До речі, - навздогін єфрейторові промовив Отава, - передайте штурмбанфюрерові, що я не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й надалі. Так і передайте, прошу вас…

Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у поводженні асистентом з старовинного німецького університету.

–  Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший?
– звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового збудження.

–  Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис.

–  На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв'язуватися чи ні. Гак само ніхто не питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтнці. Ти чув, що вже бої йдуть під Москвою?

–  Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої за неї, - відбуркнув Борис.

–  Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.

–  А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву?
– спитав син.

–  Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.

–  Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву!
– гукнув Борис.

–  Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками, - сказав тихо Гордій Отава.
– На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше подумаємо, що робити далі.

–  Втікати, - сказав Борис.
– І то якнайшвидше.

–  Гаразд. Куди втікати?

–  Ну… В ліс… до партизанів…

–  Вони лишили тобі свою адресу?

–  Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанів?

–  Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.

Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через знайомих еільчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів казала: «Цур тобі, пека!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім прислужником.