Чтение онлайн

–  І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?

–  Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.

–  Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?

Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не стерпів:

–  Брешете! Не вдасться!

–  Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!

–  Найбільше піднімуся я в той день,.
– повільно промовив Отава, - коли всіх вас викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.

–  Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж…

–  Я не боюся нічого, - сказав Отава.

–  У вас є син. Ви повини подбати і про його майбутнє.

–  Не треба чіпати дитину.

–  На жаль, у зоні військових дій…

–  Прошу вас припинити, цю розмову, - втомлено промовив Отава, - однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами'?

–  Гаразд, - розтав руками Шнурре, - шкодую, професоре Отава, я зробив- усе, що міг. Проявив максимум терпіння.

–  Так. Ви справді виявили гідне подиву тертті-ння.

–  Сподіваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, - йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.

–  Може. Але за інших обставин.

–  До побачення, - сказав німець.
– Ви чуєте: я кажу до побачення.

–  Може.
– Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.

Коли повертався, зачинивши за німцем вхідні.двері, в темному коридорі обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотів:

–  Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрії

–  Ти що - підслухував?
– суворо спитав його батько.

–  Трішки.

–  Хіба я тебе вчив підслухувати?

–  Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.

–  Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд - це вже занадто навіть, для такого жвавого хлопця, як ти.

–  Що ти хочеш тепер робити?
– спитав син.

–  Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж - до ліжка! На добраніч.

–  Добраніч, батьку.

А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:

–  Не спиш?

–  Давно не сплю.

–  Ну, то пгди скажи професорові, що кума казала… Розбили цих бусурманів під Москвою…

–  Що-о?
– закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримність, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі війни… Але ж він не знає йайголовнішого!

–  Батьку!
– щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету.
– Батьку, наші розбили їх під Москвою і женуть, женуть!…

Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув законів військової логіки (коли розбили, то.повинні й гнати, переслідувати, - просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й черепами.

–  Звідки ти взяв?
– повернув його до дійсності батько, - Це що - вигадка?

Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів яро бабу Галю і її куму, після чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.

Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.

–  А ці ж безбатченки, - казала вона, - забрали в мене би-тон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те… Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою… та подумала: посадять у гестапу, як скажу… А вдома ж корова недоєна… Та й корову ще заберуть… Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!