«Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…»
Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі.Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим,Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.Боротьба із собою. Із тіней складається час.Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги.Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас.Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога.То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди…Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…
«Я йду за вітром. Він мене несе…»
Я йду за вітром. Він мене несеКрізь непрозорість. Це така покора.Допоки вірю, пригадаю все,Неначе книгу, читану учора.Ціна любові — вічна мерзлота.Коли чекання — камінь спотикання.Я просто жінка, — може, саме та,Яка приходить перша і остання?..
«Почни мене спочатку, ніби книгу…»
Почни мене спочатку, ніби книгу,Позичену (і втрачену) на ніч.Літанія польоту. Білість снігу.І вічна я з безоднею облич.І вічна я з проваллями між літер.Гортаю душі, наче сторінки.Люблю тебе. Перемагаю вітерПонад тужливу заполоч ріки.
«Вода тече, як перше, бо вода…»
Вода тече, як перше, бо вода.Між манускриптів холодно і сухо.Лишає Бог прогалини в слідахВо ім'я Сина і Святого Духа.Щоб заблукавши, знав, куди іти.Щоб доля відбувалась поступово.Щоби не Ной, а безтурботний тиПісля потопу надолужив Слово.
«Якби мовчав, ти був би вартовим…»
Якби мовчав, ти був би вартовим.Зима — колись колюча. Нині — просто.Навчи мене всміхатися живим,Яких не пошкодуєш сном і постом.Така зима — куди ж вужам повзти?Усе одно з тобою ми як зерна.Щоразу слово викреслене — ти.Щоразу — слово втрачене. ХимерноНавчи мене бездонним іменам,Глибоким, як криниці ще до сходуСліпого сонця. Щоби стало намТерпіння з них вишіптувати воду.Ми будемо жорстокими, як сни,Які не замовкають на світанні.Ми будемо сухими, як вони.Ми будем вічні, бо вони останні.Бо місто це і цей холодний брукНе мовлять не означеного Богом.Тож смерть моя, годована із рук,У небо кане — рівно і полого…
«Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»
Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.В цій тиші — тільки ти і я. І Бог.Й немає ради, як немає зради,Є тільки небо, сказане на двох.Бо воля і неволя говоритиЄ правом і неправом бути вщерть.Ми — речені на вічність, як санскрити.Між нами — вибір смерті, а не смерть.
«Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу…»
Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу.Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні.У котрому коліні, скажи, у котрому колініТи мене передчув — камінець під Стіною Плачу?
«Стежка світла сходжена птахами…»
Стежка світла сходжена птахами.Довгий вечір довший, ніж зима.І нема нічого поміж нами,Окрім смерті, а її нема.Сім снігів, покладених на чашу,Залишились попелом густим.Бог, що перевірив вірність нашу,Дав нам по молитві — й відпустив.
«Ми нетутешні люди. Нас — нема…»
Ми нетутешні люди. Нас — нема.Химерний холод атомного січня.Ти був сказав, що випала зимаЗ чужого неба — безконечна й вічна,Накоїлось сніжинок, і світл'aЗітхнули під ногами хрипко й тяжко……Та я тобі така тоді була,Що серце в грудях пурхало, як пташка!
«Надто легко вертати і важко іти…»
Надто легко вертати і важко іти.Почуття — як сніги, над якими хрести,Забуття між завій, піднебесна імла…Світлий ангеле мій, у якого стріла,Я не встигла забути усеньке-усе,І тепер мене смерть у полях занесе…Я вросту у траву, я у воду ввійду,Я приснюся тобі у твоєму саду.Засвіти каганець при своєму лиці,Хай побачу сльозу, що повзе по щоці…Услухайся у ніч і вдивляйся у день:Все тобі розкажу, як не стане людей.Я у душу вступлю, я у серце ввійду,Я приснюся тобі у твоєму саду…
«Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг…»
Ти мій, як покличеш, і шати — до нігПримарі зеленого пана і фавна.Солодка, як мед, жриця мудра і вправна,А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг.Високі, як фрески, зелені словаУсі з поворозки спадають і терпнуть.Підеш — і забудеш, і яблука репнуть,Тому що тому що. Зжерствіла жорства.
«Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»
Тонко різано мармур, а надто його пелюсткиУ містах нарікань, де царями лише царі.Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки,Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.
«Складало крила дерево у сніг…»
Складало крила дерево у сніг —А я тобі не вірила до ранку,Хоч поцілунки нас збивали з ніг,Лишаючись слідами біля ґанку.Тихесенько заходило у дімПовітря — й ворушилося під ліжком.І усміхалась оком золотимМаленька чорна стронцієва кішка.Тремтіли тіні, ніби наші — ті —Залежали від дотику до тіла.І золотіли інші — золоті, —Яким зима довищенту зотліла.
«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»
Банкрутство осені, і золото — ніщо.І небо знов лихе, як звіра око.Позлітка й черінь листя. Світ пішовЛовити птицю істини. Глибоко,Де в небі тільки душі літунів,Пророцтво буде справджено несміло.І сніг впаде, як тисячі снігів,Та цей, останній, — безконечно біло.
«Кора сосни ховає запах хвої…»
Кора сосни ховає запах хвоїМіж жил і снів.З тобою ми не абсолютно двоє,Лише напів.
