Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі.Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні».Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі,Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині…Таємниця моя не здається тобі одкровенням:Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж.Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення,Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж…Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчатиВ нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде.Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа!Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде…Світлотінь осягання вина, і води і скорботи.І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну.Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти.Я всього лише жінка, якій обірвали струну…
«Безпеки не існує. Ризик — міра…»
Безпеки не існує. Ризик — міраНенастання інакшого, ніж це.Межа неперевірена, як віра.Якщо ти є, то йми моє лице.Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм.Бо як не я, то хто? І хто, як ти?Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм,Приходить не втікати, а текти.
«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»
Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли.У струменях часу — минання серпневого зілля.Солдати смугасті по закутках день розтягли.Агонія слив і ранет найп'яніше похмілляКолись перестигне — і сад перетвориться в сад,І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним.Здається, я чую: вони мене кличуть назад,В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.
«Їм яблука, і ще вони гіркаві…»
Їм яблука, і ще вони гіркаві…Русалка саду, не боюся злив.Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві:Хвости їм пахнуть зародками слив.Не хочу мови, бо мені не требаНі слів, ні ран, що завдають слова…Як Божа воля, опадає з небаМіж зорями накошена трава,Аж ноги підгинаються… Ступаю —Й кривавлю слід, занурений в росу.І в чорне гетсиманське море раюКипучу піну пристрасті несу…
«Не содом, а сад посеред лісу…»
Не содом, а сад посеред лісу:Яблука насиджені птахами…Промінь сонця креслить бісектрисуМіж сосновим стовбуром і нами…Хтось слова вигадує назовні,Хтось ховає очі у міжтрав'я.Йде печаль — і відра майже повніВсім, про що, пригадуючи, знав я…
«Всю безжальність мою…»
Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.Я пригадую нас голубами — і це не мине.Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому.Наставали сонця — і минали, як наші сліди.Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.
«Це не любов. Це втрата суєти…»
Це не любов. Це втрата суєти.Розхлюпаний топіль за течією.В земному цьому просторі не ти,А інший хтось назвав мене своєю.Ми горимо за межами лампад,Говоримо словами, або й далі,Де лиш одна реальність — стиглий сад,Неопалима купина, скрижалі.І ритм падіння листя в височінь,І грань знання, убогому незрима.І довга пам'ять сонмів мерехтінь,Які впізнали свого пілігрима.
«Мурую сад, де безліч птиць і духів…»
Мурую сад, де безліч птиць і духів.Де рух руки — між сном і павутинням.І зайченя стооке та стовухеМені у поміч вергає каміння.І гусне небо. Западає в сховкиСвітобудова, повінь світла, місивоПовернення у себе. Овид мовкнеВчорашнім трибом пам'яті. ДвоїстоЛічу свій сумнів — і карбую зела.Віршую з ними — в паморозь і в порох.Обоє — срібні. Світова оселяСтоїть на Сходу й Заходу опорах.Та тільки зайченя — мале і тихе —Все знає про підвалини й закони.А я руїнно вибухаю сміхом,Підважуючи встояні колони.В нутрі і в нетрях — серцевина міфа.І все, що можу — сад домурувати.Хай зайченя з усмішкою СізіфаВтече у закапелки світу — спати.І буде океану шумовиння,І вир безчасся, і вітрів предтечі.І зайченя, що вергало каміння, —Вже сонне — в закапелках порожнечі.
«Навіки нерухомі, слід у слід…»
Навіки нерухомі, слід у слід,Ідуть за сонцем і роки, й рослини.Ми вічно разом, але над і підНас розділяє лабіринт ожини.Колючки перехрещення гілок,Єдиний корінь в надрах моноліту.Нас червоточить час, тож крок у крокМи йдемо разом до початку світу.
«Спіткає тварину, яка залишилась без дому…»
Спіткає тварину, яка залишилась без дому,Надмірність дощу — і харизма його зелена.Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому —Прозоріє листя в четвертому вимірі клена.Уявлене срібло — не сутність, лише причина.Аж серце із себе виштовхує вітер. СпрагаКолись заперечить його існування в винах —Без благословення й без жодного іншого блага.
«І рай, і яр, а яром — вододіл…»
І рай, і яр, а яром — вододілЛюдських надій і небуття земного.Усі слова збуваються тоді,Коли я воду п'ю з долоні Бога.…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,Стає життям, бо іншає надія.Люблю тебе. Твоя. Така сама.І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…
«Я ще — мов глина Божа, ще м'яка…»
Я ще — мов глина Божа, ще м'яка,Не діткнута вогнем ані рукою.Ген вітер крутить душу вітряка,Ген — яблука із яблуні юрбоюЗібралися на прощу. Гусне сік,І пахне сонце воском замеділим.Приблудний джміль, як божий чоловік,Коло порогу нудить світом білим…
«Ми надто злі і надто нетерплячі…»
Ми надто злі і надто нетерплячіРибалки слів (який прозорий ятір).Мовчу до тебе, як дитина плаче,Щоразу озираючись на матір.А в восьмий день від сотворіння сутейПрийду до тебе Євою у сіті,Щоб диким диким яблуком забути —І знову розчинитися у світі.