Долина совісті
Шрифт:
Чому? За яким законом? Із чиєї сваволі? А ось він хоче повернутися додому і побачити Дімку… А чому ні?
Мама бачила: з ним щось діється, але не розпитувала. То гукала на прогулянку, то підсовувала підручник хімії…
Щоранку, прокидаючись, Влад думав про тих, кого залишив, напевно, назавжди.
— Ти не розмовляєш зі мною, тому що в тебе «відмінно», а в мене трійка?
— Чому це ти вирішила, ніби я з тобою не розмовляю?
— Чому ти відвертаєшся, коли мене бачиш? Хто ти взагалі такий? Де б ти був, якби не зустрів мене в потязі?.. А може, ти взагалі все розіграв? І від самого початку готувався, їхав вступати…
— Я в медичний піду!
— Ага… Давай, бреши, вигадуй. Ще підручник із собою притяг! Може, у тебе там детектив під палітуркою «Хімії»…
— Ти думаєш, що говориш? Я ще монолог до другого туру… не… не вивчив!
— Ага, ага… Далеко підеш. Тільки от до мене більше не підходь, затямив? Ошуканець, базіка!
— Я?! Я — базіка?
— Усе, бувай. Вважай, що ми незнайомі…
Агнію остаточно зрізали на третьому турі. Вона поїхала, не попрощавшись.
Йому ставили п’ятірки — одну за одною.
— По-моєму, вони мене з кимось плутають, — щоразу говорив він мамі.
Після трьох турів виявилося, що треба здавати ще історію і писати твір. Влад думав, що провалиться хоча б на історії — але помилився. З трьох питань він приблизно знав лише одне, однак насправді вистачило й половини. Вислухавши кілька плутаних фраз, екзаменатор кивнув і поставив «чотири».
І тоді тільки, стоячи посеред літньої загазованої вулиці, Влад уперше відчув, що саме неминуче наближається. Двері інституту, такі вузькі для багатьох, не просто розчахнулися перед ним — вони його втягують насильно, як пилосос папірець.
Липень добігав кінця. Наступного дня після екзамену з історії Влад прокинувся — і передовсім подумав, що там, у залишеному ним місті, все нарешті вже вирішилося.
Найімовірніше, Дімка вже виписався з лікарні, а це означає — все. Ниточки розірвано, мости спалено, Влад більше ніколи не побачить свого найкращого, найправильнішого друга.
А що таке телефонний дзвінок? Просто один дзвінок?
Переговорний пункт був зовсім поруч. Два квартали вулицею вниз.
Влад постояв перед скляними дверима, увійшов. У приміщенні було прохолодно, у дерев’яних кабінках тупцювали люди, їхні притишені голоси спліталися в загальний неголосний гомін. Біля каси стояла черга людей у п’ять-шість, і Влад прилаштувався до її хвоста.
Власне, що заважає йому подзвонити?.. Ні, не Дімкові, а Дімчиним батькам? Почути від них, що син уже здоровий? Або хоча б видужує?
Чи обіцяв він Дімкові, що не телефонуватиме його батькам? Влад ніяк не міг пригадати. Здається, про батьків у їхній угоді не йшлося.
«Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — усіх тих, хто до тебе прив’язаний…»
Кілька років тому, коли Влад утік з табору, хлопці хворіли щонайбільше днів десять. А з моменту від’їзду минуло вже три тижні.
Тож вони вже здоровісінькі. І вільні — від Влада. Ну, хоч раз, може, згадали?
Йому раптом стало так кривдно, що на очі набігли сльози, їм добре, вони вільні й усі гуртом. А він — наче якийсь прокажений, що йому, цілісіньке життя тепер утікати від людей?! Нікого не полюби, ні з ким не подружися!
«І, Владе, якщо ти повернешся… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»
Дімка тільки про себе думає. А як він, Влад, буде тепер без нього решту свого життя — він замислювався?!
— Молодий чоловіче, заснули? Розмову замовляти будете?
— Та… — Влад розглядав літнє обличчя за товстим щитом із оргскла. — Я… ні. Вибачте.
На останньому іспиті вцілілих абітурієнтів — а їх було зовсім небагато, у кілька разів менше, ніж перед початком екзаменів — загнали в простору аудиторію. Там, на чорній дошці, точнісінько такій самій, як у Влад овій школі, написані були запропоновані теми.
Влад спостерігав, як вони читають свою долю. Як болісно мружаться дівчатка, які приховували колись від екзаменаторів свою короткозорість. Як бліднуть хлопці. Як вони сидять, сумирні, притихлі, й іще раз перечитують написане крейдою на чорній дошці, і з жахом дивляться на аркуші лінійованого паперу в себе на столах — кожен, наче вирок, заплямований лиховісною ліловою печаткою.
— Усі дивляться на дошку, а ти — навсібіч? — неголосно запитала викладачка невідомо яких наук, настановлена спостерігати за екзаменованими.
— Там цікавіше, — чесно зізнався Влад.
Викладачка похитала головою і промурмотіла під ніс таємничу фразу:
— Акторська натура…
Абітурієнти визначилися. Хтось роздумував, гризучи пластмасовий кінчик ручки, хтось уже строчив на аркушику з печаткою. Одне дівча завчасу плакало, тож викладачка відвернулася від Владової натури і пішла її втішати. Тоді Влад нарешті поглянув на дошку.
Дві теми були стандартними, з літератури за десятий і дев’ятий клас. Третя, хоч і вільна, але теж до знемоги стандартна: «Ким бути? Яким бути?».
Влад посміхнувся. На листку, призначеному для чернетки, поставив крапку і надписав назву рідного міста. В протилежному куті аркуша намалював крапку побільше і написав: «Столиця». Провів від руки пряму, вивів красиво, як на уроці креслення: «1000 км».
Чи зможе мама кинути роботу? І переїхати до іншого міста?
Це означає — продати квартиру? Це означає — взагалі все втратити? Заради того, щоб Влад опанував сумнівну професію, заради якоїсь там слави в майбутньому?
На проведеному відрізку, ближче до рідного міста, Влад намалював Старгород з його медінститутом і тітчиними-Віриними родичами.