Долина совісті
Шрифт:
— Так, так. Ось лава, давай присядемо.
Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.
«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять — випускники школи номер сто тридцять три.
До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.
За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».
Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.
Тінь її повзла асфальтом — чорний чотирикутник.
Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.
Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.
І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.
ЧАСТИНА ДРУГА
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Анжела
Поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки. Підсвічені фарами сніжинки летіли назустріч, билися об скло і неслися назад, а на їхнє місце прилітали нові. Темний ранок уявлявся космосом. Час був ранній, хмари суцільними, світанок не квапився.
Іноді — дуже нечасто — траплялися зустрічні машини, нагло сліпили фарами й забиралися геть слідом за летючими сніжинками, назад, у минуле. Спати не хотілося. Почалося «сьогодні», вкрай важливий і напружений день, зовсім не апатичне «вчора»…
Дальнє світло фар пробивало простір далеко вперед, а смугасті стовпи і нечасті дорожні знаки спалахували біло-блакитним відбитим вогнем. Світало. На зблідлому небі позначилися верхівки сосен, сніг на розчепірених гілках, позначився зрештою й ранок. Попереду на дорозі з’явилася людська постать біля приткнутого до узбіччя авто.
Влад пригальмував.
На дорозі стояла, піднявши руку, жінка в довгій рудій шубі. Більше довкіл не було нікого — незаймані замети і червоний автомобіль, що трьома колесами провалився у засніжену вибоїну.
«Щоб так в’їхати, потрібно довго тренуватися», — подумалося Владові.
— П-пробачте, — мовила жінка.
Вії в неї змерзлися разом з нанесеною на них тушшю. Вилиці були дуже червоні, губи запеклися на вітрі, а те, що спочатку видалося Владові вкритою снігом шапкою, виявилося копицею каштанового волосся, щоправда, теж засніженого.
— Не могли б-б… допомогти, — сказала жінка, цокаючи зубами. — Я застрягла…
— Добрий день, — приязно привітався Влад.
— …на буксир! — заблагала жінка. — 3-замерзну… М-мобілка не бере… Д-д-д…
Провалюючись у сніг вище колін, Влад обійшов навколо червоної машини. Вибрався на дорогу, потупав ногами, намагаючись витрусити холодне і мокре з високих черевиків:
— Сідайте за кермо і виверніть максимально ліворуч…
Відчинив свій багажник, витяг трос. Пані вже сиділа за кермом, схожа у своїй величезній шубі на ведмедя-технократа.
Влад зачепив постраждалу машину, виїхав на більш-менш тверду місцину і потихеньку дав газу. Трос натягнувся, салон наповнився смердючим вихлопом, колеса крутилися вхолосту, у дзеркальце заднього огляду Влад бачив, як смикається у вибоїні червоний автомобіль, — наче мишка, хвіст котрої надійно припечатала кошача лапа.
Н-да.
Не заглушаючи мотор, Влад виліз із авто. Пані в шубі дивилася на нього з розпачем.
— Машина ваша? — запитав Влад.
— Прокатна, — кинула жінка безнадійно.
— Давайте так. Я довезу вас до автостанції, і ви звідтіля повернетеся з трактором.
— Пробачте, — в жіночому голосі задзвеніли благальні нотки. — А можна погрітися у вас у салоні? А то моя п-пічка…
…Від шуби пахло мокрим звіром, але не огидно, а скоріше зворушливо. Сніг на поплутаному волоссі танув, збігаючи цівочками жінці за комір, а та здригалася і стенала волохатими плечима.
— Я не в-з-зяла таксі. Здуру… Вирішила проїхатися своїм ходом, люблю, знаєте, коли с-сама за кермом.
— Навіщо ви з’їхали на узбіччя? — лагідно поцікавився Влад.
Пані зітхнула:
— Знадобилося. Зупинитися. На хвилиночку.
Сніг валив усе жвавіше, Влад занепокоєно подумав, як би самому не загрузнути в заметі.
— Відкрийте, будь ласка, бардачок, ось прямо перед вами.
Рука в жінки була дуже тонка, майже дитяча, і дуже червона від холоду. Нігті довгі, красиві, вкриті світлим перламутровим лаком.
— Тепер дістаньте он той атлас. Давайте сюди…
Пані присунулася, щоб теж бачити карту. Автоматичний лічильник у Владовій душі пискнув, попереджаючи: близько.
— До автостанції доїдемо хвилин за сорок, — сказав Влад.
— Узагалі-то я до санаторію їхала, — повідомила пані. Губи її зігрілися, вії розмерзлися, і вона більше не затиналася. — «Три Струмки», може, знаєте.
Владу не сподобався такий поворот розмови.
— На автостанції обов’язково є тягач, повернетеся за машиною, — гнув він своєї.
Пані зневажливо махнула рукою:
— Та ну, потелефоную в цей автосервіс, скажу, щоб самі свою розвалюху забирали… А з мене досить, наїздилася.
— А як же ви потрапите в «Три Струмки»? — вкрадливо поцікавився Влад.
Пані здивувалася:
— А хіба ви не?..
Влад ледве стримався, аби не скривитися:
— А чому це ви вирішили, ніби я їду в «Три Струмки»?
— Та ж цією дорогою або до селища, або до санаторію, — пояснила пані, ведучи пальцем по карті. — На селянина ви не надто схожі…