Долина совісті
Шрифт:
Так, або приблизно так він міркував — але все-таки зволікав і відтягував. Адже прив’язати до себе людину, яку бачиш щодня і на цілком законних підставах, — прив’язати таку людину легко і природно, але відв’язати — неможливо… Це як стрибок з парашутом, крок — і ти вже летиш, політ чудовий, але повернути той єдиний крок — неможливо.
«Завтра, — думав Влад. — Усе одно вона поруч».
«Я привласнив тебе. Я привласнив… Як річку — бабки, Як літо — малюк у пісочниці, Як орден — велику битву. Як пушинка на тополі — місто… Не лякайся. Я просто повітря, Яким ти дихаєш»."Привіт.
От як ти думаєш, коли двоє не можуть одне без одного… І це не «красне слівце», а найправдивіша правда… Якщо вони живуть усе життя разом, не розлучаючись ані на день — це добре? Це не страшно?
Їх же можна вважати вільними, правда?
І що таке так звана «вічна любов»? І як вона співвідноситься з волею?
Я серйозно. Навіть твоя Гелька, яка вічно тягає у тебе конспекти, вірить у вічну любов… І це аніскілечки не зашкодить їй вискочити заміж за цього свого Едика, який минулої суботи катав вас на машині…
У мене ось немає машини. У мене взагалі нічого немає. Цікаво, це тебе лякає?
Квітень".
Влад крутився з боку на бік. Чогось готельне ліжко трапилося цього разу незручне і рипливе, чогось звичний стан руху, тимчасовості, подорожі не тільки не приносив йому задоволення — гнітив.
От, наприклад, він пригадав, як одного дуже спекотного весняного дня, напередодні сесії, Ганна прийшла на заняття в тонкій білій сукеночці під пасок, що ледве прикривала коліна. Подруги захоплено поахали, Ганна розсміялася, підняла руки, начебто збираючись танцювати, але передумала і рушила до свого столу. У пам’яті Влада цей момент залишився, як чорно-біла фотографія, — дівчина стоїть навшпиньках, здійнявши руки, на неї падає сонячний промінь, і білі відблиски від білої сукні висвітлюють одвічно похмуру аудиторію.
Багато років він не згадував Ганну так, як згадує її сьогодні вночі. Чому? Що сталося?
Він устав, увімкнув світло, допив мінеральну воду з пластикової пляшки, що стояла на тумбочці. Спуститися вниз? Усі сплять… Черговий портьє клює носом… У цій дірі немає навіть пристойного готелю…
Він відкрив ноутбук, — і, поки той вантажився, витяг з папки аркуш паперу і кулькову ручку.
«Друзяко! Пам’ятаєш, як ти вирішила, що я — це той чорнявий хлопець із п’ятого курсу? Пам’ятаєш, як ти підійшла до нього і запитала, чи справді в нього немає машини, а він образився?
Ти знаєш, коли в людини є машина, це не робить її щасливішою. Утім, це я пишу не тобі зараз — пишу собі, яким я був тоді. Я ж був на межі, на самісінькій межі, ще трішки — і я зробив би Непоправну Дурість…
Коли з’явився Славко, я її майже зробив. Пам’ятаєш? Я підійшов до тебе і взяв тебе за руку…»
Він підійшов до неї в коридорі, за п’ять хвилин до першого дзвоника, і взяв її за руку.
Вона подивилася злякано. Дивуючись, начебто вперше помітила дивного «дурника», який ніколи ні з ким не вітається, а якось у гардеробі підняв жетончик на метро, що випав з її кишені, коли вона діставала рукавички.
Влад знав: за місяць вона шукатиме його очима.
Запитуватиме про нього, тужитиме без нього — і радітиме йому, як приходу весни. Ця неприступна дівчина Ганна…
— Привіт, — кинув він із посмішкою.
Варто було лише додати: «У мене немає машини, зате квітень — мій улюблений місяць».
Він уже розтулив було рота:
— У мене немає…
Вона дивилася. Вперше в житті він бачив її очі так близько. Темно-карі, з широкими зіницями. Уперше він бачив так близько її губи, вона через силу посміхнулася. Навіть з похмурим «дурником», котрий ніколи ні з ким не вітається, вона намагалася бути привітною!
Влад замовк. Випустив її руку.
Йому уявилися пута. Невидимі оку джгутики, що атакували Ганну тієї миті, коли він торкнувся її і заговорив з нею. Поки вони такі тоненькі… Але вже за тиждень зміцніють… захоплять і зв’яжуть, сповиють, наче мумію, і їй нікуди буде дітися, крім як…
Він повернувся і помчав сходами вниз, у вестибюль. Спізнілі студенти сахалися його. Влад біг, як утікав недавно захоплений біля під’їзду Ганнин залицяльник, тільки Влада нікому було наздогнати, перекинути на асфальт і садонути кулаком під ребра.
«…І от я пішов блукати містом, ходив, згадував маму — вперше за багато днів. Раніше мені важко було про неї думати, я гнав геть… Як міг, звісно, не завжди вдавалося. А тепер я спеціально роз’ятрював у собі цю провину. Я — знайда, і підібрала мене чудова людина — моя мама. А я за це її занапастив. Бо якби мама усиновила тоді не мене, а когось іншого… Няньчила б зараз онуків. Якби я не був тим, ким я є, мама жила б іще довго, її серце… Не було б тих двох інфарктів, один по одному… Розумієш?
Згадував Дімку. Коли він умирав у реанімації, я знав же, що йому зле. І, відаючи це, вчив віршики, гуляв столицею, збирав тополиний пух. Він умирав, а я уявляв себе великим актором…
А тепер я хотів погубити ще й тебе. Задушити, як павук метелика. Задушити своїми путами. Зробити рабинею навіки. Прикувати до себе.
Я йшов, ворушив губами, напевно, від мене сахалися… А отямився в ліфті, світилася кнопка двадцять четвертого поверху, і я запитав себе, куди їду і що тут роблю…
А потім виявилося, що там на даху було кафе. Кафе „Небо“. Я взяв собі соку з печивом…
І цілком спокійно подумав, що, може, такому чудовиську, як я, не варто жити на світі, й що можна преспокійно гупнути з цього даху вниз. І відразу зникнуть усі проблеми.
Я підійшов до бортика. Там унизу була така сітка, на зразок карниза, неширока, іржава. Її перестрибнути — тьху… На сітці лежав м’ятий пластиковий стаканчик. А внизу — на самому низу — був фонтан, ти, напевно, пам’ятаєш, це біля торгового центру… Дрібний прямокутний басейн, і в ньому труби стирчать, з них вода біжить. І подумалося мені, як шубовснути в цю воду, і якого вона стане кольору… а якщо ще і настромитися на залізний штир… Коротше кажучи, я допив свій сік і поїхав униз на ліфті. Сів на бортик цього басейну і годував печивом голубів. Птахи були брудно-кремові, нахабні, але й красиві. Я тоді вперше в житті зрозумів, що голуби красиві. Раніш я думав, що вони сміттєвики, ну наче пацюки…»