Долина совісті
Шрифт:
— А наш переслідувач? — стурбовано поцікавився Філософ. — А що, коли він перейде навпростець? Як у нього з совістю, ти не знаєш?
Грем похитав головою:
— Либонь, для нього просто не існує ані совісті, ні її антипода. У нього немає органа, який здатен відчувати провину — як у тебе з Деєю немає органа, що притягує чи відштовхує металеві предмети…
— А в тебе є? — зацікавилася Дея.
— А чому, на твою думку, стріли із залізними наконечниками не беруть мене? — здивувався Грем…»
Сценарій йому не сподобався: занадто прямолінійно, у багатьох місцях спрощено, зведено до коміксу. Влад сів писати великого листа сценаристам, дописав до половини і кинув, вирішивши, що особистої зустрічі все одно не уникнути.
Він з’їздив на пошту і нарешті вкинув у скриньку листа до Ганни, який тягав у кишені ось уже кілька тижнів. Поцікавився кореспонденцією «До запитання» — однак листів на його ім’я не надходило.
Повернувшись додому, Влад сів за комп’ютер, однак троль із супутниками так міцно загрузли на підступах до Долини Совісті, що витягти їх без переробки всього останнього розділу не було жодного шансу. Влад видобув із сараю лижі, натер їхні «підошви» смердючою маззю для м’якого снігу, натяг комбінезон і понісся цілиною, раз у раз провалюючись по кісточки і пихкаючи, як парова машина.
Через дві години навколо будинку з’явилася чудова торована лижня, а червоний і спітнілий Влад придумав сюжет для оповідання про те, як двоє братів-хлопчаків загубили взимку ключі від квартири, а мама повернеться тільки ввечері, і вони, боячись покарання, тупцюють під будинком, злі один на одного. І ось старший, очікуючи вечора, створює світ із планетами, сонцем і людьми, а молодший стає у цьому світі злим духом, руйнівником, дияволом…
Коли смеркло, Влад прийняв гарячий душ і вицмулив півпляшки коньяку.
І заснув, ні про що не думаючи.
А днів за два він уперше відчув судоми в скронях. І збрехав сам собі про нову застуду, тож з’їв на ніч аспірину. Уранці на зміну судомам прийшов біль, до якого додалися відчуття задухи, туга і слабкість.
Усе вже чудово зрозумівши, він ще довго блукав по будинку з дурнуватою посмішкою, заглядав у дзеркала і говорив своєму блідому відображенню:
— Та ні ж… Не може бути…
Чи страшно було Дімкові вмирати? Вмирати, знаючи, що міг би вижити — якби поруч був Влад?
Чи кликав він Влада? Чи просив лікарів, аби до нього привели друга-однокласника? І що лікарі при цьому думали? Списували на марення?
Влад згадував руду шубу, холодні оцінювальні очі — і цю посмішку. Посмішку, після якої, загалом, усе вже було зрозуміло, не вартувало й труду петляти довкіл будинку на лижах по липкому снігу…
— Ні! — Влад так зацідив кулаком по столі, що Гран-Грем злетів із кришки комп’ютера, а рука на мить заніміла. — Не може бути… Відкіля?! Значить…
Нічого не значить. Хоча багато чого пояснює. Усе, що робила ця жінка — було грамотною кампанією з прив’язування. Вона знала про природу пут аж ніяк не менше за Влада. Чого вона домагалася?
Чого домагалася, те, зрештою, і відбулося.
Влад розсміявся. Він усе реготав і реготав, він хотів би побачити Анжелине обличчя тієї хвилини, коли вона зрозуміє…
Зателенькав дверний дзвінок. Усе ще підхіхікуючи, Влад пішов відчиняти.
Удар! Чарівна жінка на порозі. Простягнені назустріч руки, ніжний дотик долонь. Тепла весняна злива, сонячний промінь на щоці, миттєво зниклий біль, спокій і радість — ось, виявляється, як це виглядає зсередини. Ось що відчувала Іза, зустрічаючись із ним після декількох днів розлуки.
Жінка відсахнулася. Спершу в її очах майнуло умиротворення, розійшлися хворобливі зморшки на чолі, потім вона довго дивилася на Влада — наче він був зотлілим мерцем, котрий щойно вибрався з-під її ліжка.
— Заходь, — кинув сухо.
Тепер, коли ейфорія відступила, він бачив перед собою не фею-рятівницю. Він бачив заклопотану бліду стерву.
— Що ти ще забула? Капці? Носовик?
Вона дивилася.
— Ну, не соромся. Ліфчик? Ґудзичок? Пошукай, що ти забула, мій будинок до твоїх послуг, давай, до роботи…
Вона мовчала.
— Дивна річ, — сказав Влад сам до себе. — Неймовірно. Унікальний збіг, неможливий випадок… Чому ж мені так хочеться плюнути тобі в обличчя, колего?
— Ми бачимося востаннє, — прошепотіла вона ледь чутно. — Зараз я поїду, а ти залишишся. Шукатимеш мене, нитимеш, блюватимеш, репетуватимеш від болю… Битимешся чолом об стінку, кликатимеш мене…
Він посміхнувся:
— Ти так добре знаєш, що відбувається з тими, кого ти кинула? Ти вже проробляла подібне? Ти прив’язувала до себе людей — спеціально? Чоловіків? Заможних? Правда?
— Ти корчитимешся, звиватимешся, тобі буде здаватися, ніби твоє тіло рвуть на частини, що тебе заживо їдять хробаки…
— Ти теж, — сказав він без посмішки. — Усе це чекає й на тебе.
— А я витримаю, — процідила вона крізь зуби.
— Тим ліпше, — він устав, вказав рукою на двері. — Бувай. З Богом, Парасю.
— Це я писав листи, — мовив Влад. — Квітень — це я.
— Я здогадалася, — відповіла Ганна по невеликій паузі.
— Я знав, що ти здогадалася.
Уже складено було останній іспит. І Влад отримав уже свій «вільний диплом», а Ганна — він знав — знайшла роботу в рідному місті, в якійсь газеті, й на неї навіть надіслали іменну заявку.
Уже відомий був день Ганниного й Славчиного весілля.
Уже багато чого було відомо.
За шість годин по обіді небо набуло незвичного золотаво-фіолетового відтінку. Звідкілясь долинали голоси, музика, попискували ластівки.
— А я давно здогадалася, — повторила Ганна пошепки.
— А я давно знав, що ти здогадалася.