Дьондюранг
Шрифт:
— Яка ти цікава!
— А з ким ви щойно балакали?
— З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, — показав поглядом на екран телеінформатора.
— А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.
Імбрикатус демонстративно змовчав.
— Ви мусите відповісти.
— Я не люблю теревенити.
— Я не знаю, що це таке.
— Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, — посміхнувся майстер.
— Я на таке взагалі не здатна, — образилась Русуля. — І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих… теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?
— Звідки я знаю, якою тебе створили?
— А хто ж знає?
— Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю…
— Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, — спалахнула Русуля. — Чого приходив той лікар?
— Замовити для роботи біокібера.
— Ви прийняли його замовлення?
— Ні.
— Чому? — скрикнула Русуля. — Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери…
— Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. — Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.
— А-а-а… То в нього приватне замовлення, — розчаровано мовила. — А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?
— Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?
— Коли я дочекаюся народження?
— Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.
— Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, — показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. — Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!
— Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?
— Біокібери подейкують… — Русуля розхвилювалась. — До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, — зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.
— Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, — зітхнув майстер. — Від вас нічого не приховаєш. — А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. — Що ти хочеш від мене?
— Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… — відповіла і раптом попросила: — Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!
Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.
— Алло! Архівний?
На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.
— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?
— Так, він і зараз у нас. Перебирає.
— Покличте його.
Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.
— Слухаю вас.
— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.
— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?
— Пусте. Дякуйте самій Русулі.
— Де і коли ми з нею зустрінемось?
— За півгодини біля центрального входу.
Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.
Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.
— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.
— Так.
— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.
— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.
— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.
— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.
— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?
— Правда.
Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.
— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?
— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.
— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.
Верес розсміявся.
— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.
— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.
— Нам довго їхати?
— А ти б хотіла довго?
— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?
— Так.
— Вас турбує серце?
— Ні.
— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?