Чтение онлайн

Я одімкнув одну, висунув.

– Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.

– Не треба!
– мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.

– Звісно, - одказую.
– Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.

– Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.

– Твори волю пославшого мя!
– увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.

– Ну, другу одмикайте.

Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.

– А се що за книжка?
– витягаючи її, спитався становий.

– Се - щоденник, - одказав я.
– Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, - і її писнеш, щоб не забути, - доводжу йому.

– Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.

– Та й безпечніше!
– увернув Пищимуха.

– І то правда!
– згодився становий.
– А то що за бомаги під книжкою?
– запитав мене.

– То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.

– Печатались?
– спитав становий.

– Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.

Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.

– І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.

Висунув я третю.

– А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.

– Засувайте!
– не дивлячись, одказав становий.
– І більше в столі немає нічого?

– Більше, - кажу йому, - нема нічого.

– То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку!
– додав він.

Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.

– Здається, чисто все обдивилися?
– спитав він, поглядаючи на жандарів.
– Хіба ще в сараї та конюшні?
– додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?

– Не повинно б бути, - одказав я.
– Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.

– Чого нам треба?
– перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?

– Здається, немає, - одказав я.

– Та годі!
– рішуче мовив становий.
– Будемо протокола писати.

Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».

– Що, се вас задовольняє?
– попитав він мене.

– Зовсім, - покірно одказав я йому.
– Ну, то будемо підписувати.

Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.

– Отут, - показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, - пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці - хвамілію...

– Доводилось уже в таких бувальцях бути!
– одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.

– Та ви добренно пишете!
– здивувався становий.

– Навчився, писарюючи колись у волості, - одказав Пищимуха.
– А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!

Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.

* * *

Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.

– От вам і поцілунок!
– не то з жартом, не то з докором стрів він мене.
– Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки!
– додав, усміхаючись.

– Чого ж ви регочете?
– спитав я його.

– Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок!
– насміхається Пищимуха.
– Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.

– Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...

– Велено?!
– з презирством у голосі одказав Пищимуха.
– Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть!
– тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.

– Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.

– Ага-а, злякалися приятеля?
– ущипнув він мене.

– Чого мені його лякатися?
– одказую йому.
– Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.