Шрифт:
Частина третя
Розділ 1 ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ
У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.
«Я вірно збагнув, — подумав він. — Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…»
Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.
Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.
— Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.
— Горе мені! Що б я нині не робив — усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…
Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.
— Еленділ! — вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]
На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп'ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.
Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:
— Ганьба мені… Я хотів відібрати. Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…
Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.
– Їх зв'язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…
Він знесилено опустив обважнілі повіки.
— Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…
— Ні! — сказав Арагорн. — Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!
Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.
— Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.
Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас — гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.
З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.
— Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що — з його Хранителем?
Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.
— Горе нам! — тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. — Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне?
— Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко…
— Захищаючи гобітів? — здивувався Гімлі. — Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?
— Не знаю, — стомлено відгукнувся Арагорн. — Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути?
— Перш за все поховати полеглого в бою, — сказав Леголас. — Не личить залишати героя серед падла.
— Тільки швидше, — додав Гімлі, - Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!
— Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, — сказав Арагорн. — Отже, кинути його? Чи навпаки — йти за ним?
— Спочатку віддамо останню шану, — не поступався Леголас. — Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…
— Тривала й важка праця, — заперечив Гімлі. — Каміння довелося б носити з берега ріки.
— Віддамо Боромира хвилям Андуїну, — вирішив Арагорн. — Так хоча б кістки його знайдуть спокій…
Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім'ялись та подекуди луснули.
— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.
— Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…
— А я зберу якнайбільше стріл, — сказав Леголас. — Мій сагайдак порожній. [7]
Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.
— Ось ці з Мордору, ці — з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.
Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоблінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — кована з білого металу рунічна літера «С».