Чтение онлайн

Так вони й стояли, обнявшись, деякий час. Вона ніяк не могла заспокоїтися. Єва витягла з сумочки ліки і накрапала у чарочку з водою. Випивши ліки і трохи заспокоївшись, Ірина Марківна почала свою невеселу оповідь:

—... Вони увірвалися зненацька. Такі пикаті молодики... Зі зброєю...

— Як їх пропустила охорона внизу? — здивувався Георгій, адже вони наймали приміщення в дуже солідному офісному центрі, де, окрім них, перебували не менш солідні фірми.

— Не знаю... Вони вдерлися о пів на восьму вечора... Стали трощити меблі, бити посуд, лампи... Я злякалася... Я довго не могла намацати кнопку виклику охорони. Вони стали репетувати: «На пол, сука!»... Я сиділа, як укопана, мацаючи під столом кнопку. Тоді один з них ткнув мене пістолетом в обличчя. Ось досі синяк лишився. «На пол, я сказал!» І я лягла на підлогу! Це було так принизливо! Вони пхали мене носаками, а потім... Потім примусили залізти під стіл і... гавкати. «Гавкай, анетоубйом!» — кричали вони. І я... Боже, яка ганьба! Вони так знущалися наді мною, над старою жінкою! Якби ви знали, які це подонки! Поки двоє були зі мною, один ходив по кімнатах і перевіряв комп'ютери. «Они всьо унічтожилі!» — кричав він. — Сволочі! Ану, морда, давай діскєти, а не то здохнешь здесь!»

Але я вже намацала кнопку і через деякий час одному з них на .мобільний хтось подзвонив з попередженням. Вони закричали «Сматьіваехмся!» і побігли геть, на прощання ударивши мене ногою в груди!»

Георгій ще раз обняв Ірину Марківну. Він кипів.

— Почерк Антипова! — зробив висновок Липинський після деяких роздумів. — Сволоцюга!

Ірина Марківна схлипувала.

— Вам страшно?.. Поживіть з нами! — запропонував їй Георгій.

Вона заперечно похитала головою:

— Ні, дякую. Я нічого не боюся. Думаю, тепер вони полюватимуть за вами. Я їм не потрібна. Вона відсунула ящик у комоді і дістала з-під білизни кілька коробок дискет.

— Оці, з рожевими наклейками, — це Тамілині. Вона мені їх віддала перед поїздкою в Єгипет.

— Хоч би вони її там не прибили... — захвилювався Георгій і сів на стілець. — Єдина надія на Вітю Дяченка. І як з ними боротися? Якими методами? Законом же нічого не доб'єшся! Я — юрист, законодавець, депутат, — свідомо визнаю, що безпомічний у цій ситуації! Навіть я не зможу покарати їх! Я нічого нікому не доведу! І нічого не доб'юся в цій гнилій, корумпованій країні! І як його зупинити, цього подонка? Він же не зупиниться, поки не перетворить мене на трупа! Як же його зупинити?

Георгій обхопив руками голову. Ірина Марківна схлипувала.

— Його треба вбити... — тихим сталевим голосом промовила Євдокія.

Для Георгія настали складні часи. Так важко йому не було ніколи. Міліція, слідчі, розборки, дзвінки знайомим... І ... глухий кут. Нічого не можна довести. Усі неначе змовилися. Ніхто не хоче влазити. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Ніхто не хоче ризикувати своїм місцем. Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Слідчі безпорадно стенали плечима: мовляв, нічого не зробиш... ми, звичайно, робитимемо все можливе... Однак шансів — обмаль... Георгія це бісило. І раніше таке було, однак це стосувалося інших, а не його самого. Тепер усе інакше. Тепер він у їхній шкурі. Безпорадний і голий перед лицем безпредєла.

Єва весь час була поряд. її присутність дуже полегшувала Георгієві життя. Коли він вів безкінечні монологи, вона клала свою руку йому на плече, і йому ставало легше. У ці дні вона була стримана і замислена. Кілька разів Георгій ловив дуже дивний вираз на її обличчі: він довго не міг добрати слів, аби потрактувати його, і нарешті йому спало на думку: на її обличчі у ті хвилини була закарбована жага до помсти.

Уловивши його погляд на собі, вона миттєво змінювалася і ніжно посміхалася.

Дзвонив Ігор Ільчишин і пропонував свої послуги: якщо треба, він негайно перерве відпустку. Георгій подякував,

однак без ентузіазму. Марина вихопила у чоловіка трубку і рішучим голосом додала:

— Мені щось не подобається твій голос. Чого ти розкис? Пам'ятай, що я тобі сказала: все буде добре. Ти ще виграєш від цієї ситуації. Ти мені віриш?

— Вірю, — сказав він мляво. Йому дуже хотілося вірити. Але голос у нього був не зовсім переконливим. Це відчула Марина, тож зробила ще одну спробу:

— Ти ж — Георгій, а отже, переможець! Ясно?

— Ясно, — вже веселіше відповів він.

— Передай Євдокії, що її малий переможець в порядку.

Дзвонив і Борис. Спершу жартував, мовляв, він попереджав, що не варто «ображати» Антипова. Однак коли Липинський досить різко відреагував на цей жарт, той запропонував йому свій варіант допомоги: натиснути на Антипова згори, з податкової. Георгій відмовився.

Приїжджав Ромко. Цей хлопець виявився мудрішим. Він нічого не казав. Потиск його руки важив для Георгія більше, ніж розпатякування Бориса.

Після того як Липинський остаточно зрозумів, що нічого не зможе зробити в цій ситуації, він впав у депресію: не виходив з дому, перестав голитися. Лежав на ліжку і тупо дивився в стелю. Єва сиділа біля нього на стільці і мовчала. Це заспокоювало. Він із великою неохотою відпускав її, коли треба було вийти в магазин, і тривожно очікував її повернення. Йому здавалося, що коли вона поряд, йому ніщо не загрожує.

Єва увесь час мовчала. Мовчки прибирала, готувала їсти, прала, прасувала. Час од часу вони вмикали телевізор і дивилися новини.

Якось уранці він не застав Євдокії біля себе в ліжку. Це його насторожило, а потім і налякало. Вона його ні про що не попереджала. Георгій припіднявся з подушки на ліктях: йому запаморочилося в голові від довгого лежання. Вийшов у вітальню. Там Євдокії не було. Зиркнув на картину: сокіл-сапсан дивився йому прямо у вічі. В його очах було торжество. Щось засіпалося у Георгія в грудях. Він відчув хвилювання. Це хвилювання було невідомого походження, однак зрозумів, що це передчуття. Липинський ще раз подивився на сокола. Так, його погляд хотів йому щось повідомити. Георгій боявся думати, але йому здавалося, що погляд був упевненим і радісним.

Він поплентався на кухню. Євдокії не було і там. Заварив собі кави і випив з сухариками. Вийшов на балкон: сусідній парк прокидався зі сну і привітно шелестів. Георгій пішов у ванну і прийняв душ. Потім поголився і вдяг білу сорочку. Сів у крісло і став чекати.

Подзвонили у двері. Він підхопився і побіг до дверей, хоча в останню мить згадав, що у Євдокії — свої ключі.

— Хто там? — спитав Георгій, з підозрінням вдивляючись у «вічко».

— Посильний.

— Від ксго? — з підозрінням перепитав Липинський.