Чтение онлайн

— Слава богу, ти — виняток.

— То я ж не іспанець. Мене переплутали в пологовому будинку, мати лежала в одній палаті з дружиною англійського дипломата, їй мене помилково підсунули в ліжко, у мене ж острівний менталітет, Пабло, я прагматик від народження, я почав складати гроші в дитинстві, як справжній інглез, — усміхнувся Еронімо, — іспанець гребує це робити, для нього головне — розмова про високе, мрія про нездійсненне, розумування про тлінність, а не земну суєту…

Чого ж це вони нічого не повідомляють, подумав Роумен; мріють про нездійсненне? Хороша робота для агентів таємної поліції… Нехай уже краще називають себе нацією Сан-чо Панса, той був близький нам по духу, цілком ділова людина, хоч занадто обачний. Хвороба всіх колишніх — чд то був народ, чи одна людина… Крах минулої величі Іспанії породив національну нерішучість. Слава богу, ми починали свою історію на чистому полотні, зважили на досвід світової історії… Зважили? А чому тоді викликають на допит Ейслера? Безпам'ятність? Чи національна молодість? Відсутність історичного досвіду? Фашизм починається з невіри… Правильно. Але чому про це сказав нацист Штірліц?.. До такого можна прийти, тільки коли ти чесний і безстрашно дивишся на своє минуле, а він же мусить його боятися. Але він чогось недоговорює, завжди щось приховує, і очі в нього якісь незвичайні… Я дуже добре знаю очі його колег, у них видно страх або ж нездоровий фанатичний блиск. Будь-який масовий рух абсортує величезну кількість одержимих ідіотів, котрі не вміють думати самі, тому те, у що їм вдалося повірити, здається їм істиною в останній інстанції… Для таких заперечувати минуле — означає виступати проти самих себе. Хто цього хоче? Але ж Штірліц виступає проти минулого? Інакше він не був би такий точний в оцінках минулого, вони в нього просто-таки разючі.

Роумен сумно подивився на телефон: мовчить, та й годі.

Що ти хочеш собі сказати, подумав він, коли раз у раз повертаєшся до цього самого доктора Брунна, у якого так багато прізвищ? Чи ти все ще не готовий до того, щоб сказати щось? Усе ще прикидаєш можливу комбінацію? Але ж ти дістав однозначний наказ із Вашінгтона: Штірліца треба зламати, принизити й завербувати. «Після того як ви його перевербуєте, — згадав Роумен сухі слова телеграми, — і перевірка підтвердить його компетентність у тих справах, які йому доручать, ви дістанете додаткову інформацію, як і де його використати». А я й так знаю, де його можна використати, подумав Роумен, я це знаю краще за вас, вашінгтонських мудріїв, він мусить стати моїм інформатором і висвітлювати тутешню нацистську еміграцію, а потім ту, що сховалася на півдні Америки. Я матиму від нього найдостовірнішу інформацію, бо він виконував серйозні доручення як Шелленберга, так і Мюллера. Нехай спробує відмовитись, передам на нього всі матеріали у мадрідську поліцію, попрошу заарештувати й видати Нюрнберзькому трибуналу за вбивство шведки Фрайтаг на паромі. Цього Досить, щоб його повісили. Так, але він не здригнувся, коли я сказав про Фрайтаг. Він запропонував мені включитися в розслідування цієї справи: «Відправте мене в Нюрнберг, я відповідатиму перед судом, я не боюсь відповідальності». Цим він вибив козир у мене з рук.

— Чого ж вони мовчать? — занепокоївся Роумен.

— Виходить, говорити нічого, — усміхнувся Еронімо. — Судячи з твого настрою, тобі було б приємніше, якби нічого не сталося. Чи я помиляюсь?

— Помиляєшся. Нехай би сталося те, що має статися, але тільки якомога раніше.

— Це буває в романах Жюля Верна, дорогий Пабло. Його романи були спочатку написані на листах ватману, а потім перенесені на сторінки рукопису. Це гра, а не романи. Життя — це чекання… Справжня література, коли вона дзеркало життя, — теж чекання…

— Трипер часом не підхопив? — спитав Роумен, — Аж надто велемовний… Як у венеролога…

— У тебе великий досвід у цих гидких хворобах?

— Я не сказав би, що дуже великий, але якийсь там маю. Чоловік без триперу — це як непідкований кінь…

Даремно я його образив, подумав Роумен. Вони ображаються там, де нормальна людина просто посміється… Горці, загострене почуття власної гідності… Чого ж тоді не пристрелять свого каудільйо… Він їх не словом ображає, а самим фактом своєї над ними влади… Непоказний, хитрий, неосвічений надолобень править нацією, яка народила Сервантеса, Колумба і Гойю, незбагненно. Невже і в нас таке можливе? Звичайно, можливе. Начебто Трумен набагато інтелектуальніший за їхнього дідуся? Що напишуть прес-секретарі, те й скаже… Манекен… Як міг Рузвельт назвати його своїм віце? Невже закони політики сильніші за здоровий глузд? Невже звичне — тримати біля себе нездару, яка не становить небезпеки, — вище за логіку? Невже лідер забуває, що й він тлінний? Невже він серйозно думає про вічність? Не міг же Рузвельт не розуміти, що коли прийде стара з косою і запросить на екскурсію в ту країну, звідки ніхто ще не повертався… Чому він не запропонував Уоллесу лишитися з ним ще на один строк? Дуже розумний і самостійний? Нехай до тебе дотягуються талантом, це ж не страшно… Жах починається, коли тобі доводиться ставати навпочіпки, щоб зрівнятися зі своїм оточенням, м'язи не витримають безупинного стояння навпочіпки, ти ж не гімнаст, а президент…

Роумен знову потягся за сигаретою; Кріста нікуди не вийде з дому і нікому не подзвонить… Вона сказала, що спробує зробити паелью, а це не так швидко робиться, вона просто не встигне нікуди вийти… Ні, справжній розвідник, навіть коли він нацист, цілком може мати розумні очі й дозволяти собі незалежність у думках. Копійка ціна була б йому, цьому Штірліцу, якби він дивився на мене олов'яними очима фанатика і розпатякував про велич німецької нації, про її вікові традиції, про її місію зберегти в світі пам'ять, сім'ю і уклад від суєти машинної експансії. Він мусить бути розумним, іронічним і не боятися критикувати те, чому служив… Чому «служив»? Вони й понині служать, тому такі, як він, потрібні нам, тому його ми зобов'язані завербувати, тому я й хочу вкорінити його в ту святую святих уцілілого нацизму, яка затаїлась і жде свого часу. Все логічно, сказав собі Пол, усе було б до кінця правильно, якби я не побачив його живопису в Бургосі… Людина може приховати себе в слові, але найточніше вона виявляє себе в пісні, малюнку чи в танці. Я ніколи не забуду, як вичислив характер старшого брата Ерла — Джона Джекобса, коли цілий вечір спостерігав за тим, як він танцював на нашому випускному вечорі. Який він був спочатку скромний і сором'язливий у рухах! Як галантно тримав дівчину за талію — немов крихкий кришталевий келих! І як, напившись, зовсім перемінився, почав розмахувати руками, навалюватися на Люсі, підминати її, поклавши свої важкі руки їй на плечі! Як він бридко вивертав ноги, намагаючись бути схожим на Грегорі Спарка, але Грегорі не затаювався, він завжди був самим собою, лазив дівчатам під спідниці, лаявся в аудиторії, як шкіпер, і це нікого не ображало, бо він ніколи не прикидався. «Так, я такий, не подобаюсь — не спілкуйтесь зі мною, лицеміром бути не хочу». А Джон любив розмовляти про філософські школи, а в глибині був тупий покидьок… Грегорі, поки не зустрів Елізабет, крутив направо й наліво, але він ніколи нікому не розповідав, з ким спав, а Джон один раз сяк-так упорався з Люсі, а потім смакував в аудиторії подробиці, і Грегорі правильно зробив, що врізав йому, добре врізав, той запам'ятав удар з правої — знизу вверх, так що зуби хруснули… Цікаво, чи розповів він братику Ерлу про цей епізод? Навряд, про пережиті приниження не кажуть навіть братам… Але він ніколи не забуде того удару Грегорі, до кінця днів своїх не забуде, хіба такий удар забудеш? Саме таким ударом я поквитаюсь зі Штірліцом, пообіцяв собі Пол, ударом Грегорі Спарка, найкращого хлопця серед усіх, з ким мене зводило життя. Але тільки ти почекаєш, сказав він собі, ти не зробиш цього сьогодні і завтра не зробиш. Спочатку ти до кінця з'ясуєш, для чого він сказав тобі цю гидоту про Крісту, кому це було вигідно, завжди думай про те, кому йде на користь учинок, тоді збагнеш суть справи; ніяких емоцій, к чорту емоції, лиши їх нещасним жінкам, позбавленим логічного хисту, живуть почуттям, прекрасні звірятка; лічи, калькулюй, зважуй — і ти збагнеш приховане. А от після того, як ти збагнеш, навіщо він говорив гидоту про голубооку веснянкувату людину з чорною гривою й ногами, що ростуть від шиї, коли ти вирішиш, як повестися з тими, хто стоїть за ним, коли ти візьмеш на себе його зв'язки і він буде вже тобі не потрібен, ось тоді ти поквитаєшся з ним за те, що він замірявся вдарити найдорожче, що подарувало тобі життя після стількох років самотності, ось тоді ти повториш різкий рух знизу вверх направо при одномоментному підніманні плеча й розвороті правої ступні.

— Слухай, Еронімо, в тебе є контакти з норвезькою службою?

— Ні. Тобто тепер ні, раніше, при Квіслінгу, ми добре контактували… А втім, коли пошукати, то щось, мабуть, можна буде нашкребти… Що тебе цікавить?

— Об'єктивні відомості на одну людину…

— Норвежця?

— Так.

— Ти маєш на увазі Крістіну? — тихо спитав Еронімо. — Очевидно, так, еге ж?

— Так.

— Про всяк випадок я приготував ті відомості, які вона дала нашій імміграційній службі в аеропорту…

— Ну й що ж?

— Живе в Осло… Вчиться в аспірантурі математичного факультету університету… Незаміжня… Мешкає по Стокгольмсгатан, в будинку дев'ять… Родичів і знайомих в Іспанії немає, грошей про декларувала чотириста двадцять сім доларів… Мета приїзду — туризм… Мадрід, Севілья… Повертатиметься на батьківщину через Мадрід, строк перебування в країні два місяці…

— Вона назвала готель, де збиралась зупинитися?

— Так.

— Який?

— «Мадрід» на Пласа-д'Іспанья.

— Хтось бронював їй номер?

— Вона сама надіслала телеграму з Осло.

— Іспанською?

— Так.

— Багато помилок у тексті?

— В мене склалося враження, що телеграму писав іспанець. До того ж дуже грамотний, це нечасто зустрічається… Ми ж не в ладах з граматикою, наша стихія — усне слово…

— В яких довідниках є цей готель?

— Цього готелю в довідниках немає, Пабло. Я вже перевірив…

— Ти слухаєш усі розмови із закордоном?

— Грошей не вистачить, дуже дорога втіха…

— Ти дізнався про все це з власної ініціативи?

— Ні. Я зобов'язаний давати звіт про тих, хто ввійшов у контакт з провідними дипломатами великих країн…

— Кому?

— Фернандесу.

— Ти вважаєш, що ним можна управляти?

Еронімо знизав плечима:

— На це запитання дуже нелегко дати певну відповідь. Але після того, як він здумав послати до вас свого сина, з ним можна буде говорити у скрипковому ключі: хлопець — його єдина дитина…

— На доктора Брунна в тебе нема нічого нового?

— Є.

— А чому ти мені нічого про це не сказав?

— Тому що ти мене не питав… Ти ж із ним працюєш сам, мої люди засікли твій інтерес до нього, я після цього зняв спостереження…

— Щось тривожне є?

— Не знаю, чи тривожне… Але цікаве, є… Він увійшов у контакт з Гонсалесом…

— З яким? У вас стільки Гонсалесів, скільки у нас Джонсонів.

— З тим Гонсалесом, який був заступником начальника розвідки у Франко в період громадянської війни…

— Як це йому вдалося?

— Вони були знайомі в Бургосі… Там доктор Брунн був відомий найближчим друзям під прізвищем Штірліц…