Чтение онлайн

– Що? Як? – Промайнув потік думок в голові командира. – Смерть воїна після бою і ще від руки напівживого ворога. Я не можу в це повірити. Дітар обмірковував те, що сталося, час неначе зупинився. Він зітхнув і подивився, вмираючому прямо в очі. Анріс також розумів, що його рана смертельна, але в його погляді читалося величезне бажання жити. Ченці мовчали. Дітар знав, що його чекає, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрісом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити їх традицію. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воїна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пінистий потік крові. Цього Дітар витримати вже не міг!

– Мій друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене від мук, не дай агарійским грифам, виклювати мої ще зрячі очі і видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука дарує мені світ і спокій.

Він захлинався власною кров'ю, але говорив чітко, немов від цих слів залежало його життя. І Дітар знав, від нього зараз залежало,тільки не життя, а смерть друга. Анріс був гарним воїном і заслужив на останнє прохання.

Ченці рідко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, і зобов'язуються їх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей і проявив всі свої навички та вміння. Він показав свою героїчну відвагу в нерівному бою та дотримав клятву:"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Дітар трохи коливався. Він знову оглянув рану ченця. Ситуація була безнадійна. Уламок такого розміру не вдасться витягнути, не зачепивши артерії. Анріс втратив вже багато крові і його кончина – це питання часу. Дітар витягнув свій клинок.

– Та буде світ в твоєму серці, брат мій. – Нахилившись, прошепотів чернець своєму вмираючому другу.

Анріс бився в конвульсіях. Тіло він більше не контролював. Сили покидали його. Дітар притиснув свого друга до себе і встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бідолахи. Чернець стримав всі почуття в середині. Ніхто не повинен бачити слабкість командира варти Білокам'яного, і ніхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помітив, як Дітар опустив тіло ченця на землю і закрив очі померлого, провів долонею по його обличчю.

– Зніми з нього зброю і обладунки. Нехай полонені несуть Анріса в селище. – Скомандував Дітар Орхану.

– А що робити з чорношкірим розвідником? – Поцікавився той.

– Він занадто цінний для них. Вони швидще вб'ють його, чим віддадуть у наші руки. Його не можна довіряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдіть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.

Монастир Агарія був для ченців, як будинком, так і тренувальним табором. Тут вони вивчали не лише різні науки, але і техніку, і прийоми бою. Вони стали кращими майстрами бойового мистецтва, постійно, навіть вночі удосконалювали свої навички. Жінки та люди похилого віку обробляли невеликі ділянки землі, займалися господарством, а ченці тільки полювали і билися. Джунглі та вчителі бойових мистецтв, зробили з них воїнів, готових вступати в бій з ким завгодно і з чим завгодно, безстрашно входити у вогонь і в воду.

Загін підходив до воріт, Дітар йшов першим і тримав в руках пожовклий листок , на якому була зображена карта, намальована мавром.

Карта

"Ченцям не личить виражати свої почуття, щоб вони не переросли в їх слабкості – не показуй куди завдаєш удар".

Заповідь Друга. Кодекс Братства тибетських ченців

Кожен житель селища чув про Дітара, воїна з непохитним духом і нестримною відвагою. Розмови про його мудрість і здібності вести бій, були не рідкістю серед мешканців і особливо місцевих хлоп’ят, які мріяли бути схожими на свого героя. Це допомагало їм переносити неймовірні, як для простої людини, важкі підготовки. Адже кожен, абсолютно кожен чоловік в селищі повинен володіти зброєю краще, ніж будь – який воїн – чужинець.

Після обов'язкової бойової підготовки, чоловіки могли повернутися до сімейного ремесла, стати писарями в храмах, мисливцями, гончарами або землеробами. А кращі з кращих відбиралися в ряди вартових. І лише одиниці удостоювалися честі прикрасити свій одяг девізом, вишитим золотом. У Дітара на грудях красувався герб селища і напис на латині "CREDENDO VIDAS" – "Хто вірить – той бачить".

Будь – який вартовий храму або селища, засинаючи мріяв, щоб Дітар підійшов, зазирнув у вічі, поклав руку йому на плече та сказав: "В моєму будинку для тебе є плащ і меч". Це означало б, що командир вірить в нього, бере його у свій особистий загін, і буде готовий прийти на допомогу навіть ціною власного життя.

Вся ущелина і джунглі між селищами, кишили небезпечними агарійскими тиграми, грифами, отруйними зміями і комахами. Така дика природа не давала можливості самотнім шукачам пригод наблизитися або підібратися непомітно, а великий загін було нескладало виявити і знищити, ще на далеких підступах до селищ ченців-відлюдників. Вже багато років, чужинці бажали розбагатіти за чужий рахунок, і тому вживали різні спроби проникнути в таємницю Братства.

Білокам'яне селище височіло на невеликій кручі, оточене кам'яною стіною і глибоким ровом перед нею. Ченці пройшли через ворота, і полонені помітили, з якою повагою поселенці відносяться до Дітара і його групи. Всі були здивовані, що поряд з воїнами вели пов'язаних індусів, але ніхто не вимовив, ані слова. Зазвичай всіх, що наближалися до селища, чекала неминуча швидка смерть. Дітар привів їх у селище, і тепер Глава Братства повинен прийняти рішення, що робити далі.

Весь шлях від воріт до центральної площі селища загін пройшов мовчки. Звістка про смерть Анріса долетіла до мешканців селища, ще до приходу ченців. Для Братства навіть рана, отримана ченцем у бою, була тривожним сигналом: або воїн був не досить навчений, або командир загону обрав невірну тактику бою. Загибель же одного з кращих бійців могла стати незмивною плямою ганьби для всього загону! Те, що сталося, тривожило серця ченців і жителів Білокам'яного. Полонених вели по вулицях поселення, під пильним наглядом стражників.

Одне вселяло надію – Дітар йшов, не ховаючи погляд, швидше, як герой, ніж як програвший битву командир.

Ще в воротях, по знаку Дітара, кілька ченців понесли мавра в центральну фортецю. Вона була високою багатоярусною спорудою, з прапором на шпилі. Тут над бібліотекою мешкав Дітар, поруч у казармі його воїни і міська варта. На відміну від житлових будівель, фортеця мала також оборонну цінність. З невеликої тераси, під самим верхом будівлі, виднілися головна фортеця Агарія і свсіднє Тигрове селище.

Індуси переглядалися: тому що ніколи не бували в Білокам'яному, вони дивувалися, як ченці облаштували свою фортецю. З боків і в центрі твердині височили сторожові вежі з вартою, а вздовж стіни розташувалися лучники. Охоронці всі, як на підбір, були високими і добре складеними чоловіками, озброєні мечами і одягнені в міцні обладунки. Всі будови в селищі були виконані з білого каменю, що чимось нагадує мармур.

Табурал і Фарсіс йшли, похмуро похнюпивши голови, з під лоба роздивляючись місцевих жителів.