Чтение онлайн

Авраал ненавидів і любив свої спогади. Минуле, як стара хвороба, нагадує про себе в самий невідповідний момент, прекрасно знаючи, яку тугу навіває своєю присутністю. Він навчився запитувати ні ‘’за що"?, а "для чого"? Старий так і не зміг поховати у собі пам'ять минулого, хоч у нього і був син, якому він і передавав всі свої знання, але незабутній біль, все одно ще жив у ньому і іноді віднімав такі потрібні сили.

Авраал був Главою найдавнішого на планеті Братства "Коулунг", що через кількість його засновників – означає "Дев'ять Драконів". Саме вони розкрили таємницю Агарії. Коли Ханой біг з Підземного Світу, він захопив з собою велику зброю, створену в ім'я помсти всьому світу за його брехливість і жорстокість. Тому в умах засновників, вибір для людства став простий: або ченці беруть розвиток людства у свої руки і зможуть, як контролювати, так і правити, або існуванню людства треба покласти край.

Потік думок заповнював розум ченця. Дітара мучили питання і сумніви.

– Останнім часом багато хто намагався проникнути на території селища. Раніше вони не могли дістатися навіть до центру густих джунглів, а тепер вільно доходять до ущелини і навіть рухаються далі. Їх настирливість явно збільшилася. Те, що загін індусів пішов на вірну смерть, переправившись через озеро, говорило про найвищу ціну, яку вороги готові були заплатити. За що?

Роздуми супроводжували його. Єдине, що було для Дітара зрозуміло, що життя мавра цінніше за інші життя.

– Можливо, старі полонені зможуть розповісти правду. – Говорив сам з собою чернець. – Або сам мавр, якщо виживе.

Дітар попрямував до таверни "Тінь Лотоса". Він знаком покликав до себе Орхана і той попрямував назустріч до командира. Крокуючи вперед і не повертаючи голови, Дітар сказав майже пошепки:

– Вирушай до Тигрового селища, розшукай мого друга, кантрі ченця Агіаса, і повідом йому, що наша зустріч опівдні біля шахти. А потім розкажи йому, що сталося вранці. Далі збери загін з двадцяти чоловік, переглянь всі джунглі між Білокам'яним і Тигровим, і залишся чергувати біля озера на ніч. Йди.

В таверні завжди щось відбувалось. Заходячи туди, ніколи точно не знаєш, що чекає тебе цього разу. Дітар відкрив двері і спустився в загальний зал круглої форми.

– Де господиня? – Прозвучало це навіть занадто голосно, але в словах Дітара чувся неприкритий біль.

Не чекаючи відповіді, Дітар сів за стіл і поклав перед собою скривавлений одяг із золотим розписом – бойовий одяг Анріса. Нечисленні відвідувачі таверни тихо і непомітно стали покидати зал.

Вона з'явилася в центрі таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоної сукні, розріз подолу з обох боків доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухів дівчини, темно – коричневі штани, заправлені в червоні чоботи, із злегка загнутими носами. З посмішкою, відкинув яскраво-червону відлогу, вона відкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвіст. Іраель окинула зал теплим поглядом.

– Я часто вибираю квіти для прикраси будинку. Мені дуже подобається синій колір, тому і квіти я обираю сині, але, як мені здається, ніхто цього не помічає. – В голосі Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспішно покидати таверну при її появі. Такого ще не бувало, швидше навпаки – її краса служила магнітом для жителів селища.

– Іраель, скільки я тебе знаю,завжди дивлюся на квіти, що прикрашають твій стіл і кімнату, я вважаю, що в тебе є чоловік.

– Любов до кольорів, це все що від нього залишилося.

– Я ніколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?

– Як може чогось не знати сам Дітар – найсильніший і мудріший воїн не лише Білокам'яного, але і всього Братства? Того, хто подарував мені любов до квітів, давно вже немає. Він був простим ченцем, ще одним хранителем таємниці Братства. У моєму серці залишився його погляд – довгий, як літній день і ніжний, як весняна ніч. Тільки у зрілому віці починаєш впізнавати такі погляди з натовпу. Називав мене самою кращою і улюбленішою. А я і досі шукаю в таверні або на вулицях, його погляд. – Іраель подивилася Дітару прямо в очі і продовжила:

– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку іншу, і ті очі надовго, напевно назавжди, але я відвертатимуся. А, що чернець Дітар, тут робить після заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.

– Як завжди, оберігає твій сон. – З награною посмішкою, відповів чернець. Він дотягнувся рукою до найближчої склянки з вином і відпив, бажаючи змочити горло.

– Може є і інші причини, по яких ти тут?

Чернець дивився в середину келиха. Червона рідина грала від світла вогнів. Він перевів погляд на співрозмовницю і продовжив:

– Я шукаю кантрі ченця ОльханКарина.

– Він тут.

– Треба обговорити похорони ченця. – Нарешті Дітар зміг заговорити у справі.

Тут тільки дівчина звернула увагу на згорток, що лежав на столі, і зрозуміла, що перед нею – символ смерті.

– Хто? Хто загинув? – По тихому, тремтячому голосу, все стало ясно про ім'я загиблого, Іраель вже сама здогадалася.

– Анріс. Твій брат. – Не відводячи очей від неї, повідомив Дітар.

Дівчина не могла повірити. Ім'я загиблого прозвучало в цих стінах, і луною відбивалося в її думці, і знову, і знову доносило до неї страшну звістку.

– Як?! – Вирвалося з вуст дівчини. – Як це могло статися?

– Я його вбив. – Серйозним і холоднокровним тоном продовжував говорити Дітар. – Він помирав від рани ворога. Мені довелося його звільнити, припинити муки. Я завдав йому смертельного удару, який зупинив його серце. Зараз Анріса готують до зустрічі з Ануш.

Іраель не слухала його. На її обличчі з'явилися перші краплі сліз. Стан шоку не давав їй в це повірити. Все, що говорив Дітар, вже було не важливо. Її брат був мертвий, і це не можна було змінити.

Дітар піднявся, і не обертаючись, нестримно вийшов з приміщення, яке в одну мить стало для нього задушливою темницею. Ледве двері закрилися за ченцем, він тут же почув несамовите ридання Іраель.

"Один чернець може багато, а двоє зможуть все".

Заповідь Третя. Кодекс Братства тибетських ченців.

Вузька стежка в Тигрове селище була найбезпечнішим місцем в навколишніх джунглях, навіть змії не наближалися до неї, а тигри вже давно пішли в глибоку гущавину, даючи про себе знати лише ревом та нявканням в шлюбний період. Єдиною небезпекою могли стати грифи, і те для дитини, яка заблукала. Тільки з цієї причини дітям не дозволяли покидати територію поселення без дорослих.