Чтение онлайн

— Доброго ранку, — привітався він до Мертага, помітивши, що той не спить. — Не знаєш, котра година?

— Та хіба ж під землею щось визначиш? — ліниво відповів той.

Позіхаючи, Ерагон присів поруч. Тільки тепер він зрозумів, які вони близькі з цим юнаком. По-перше, Зарок, який належав колись Мертаговому батьку, по-друге, їм обом довелося зростати без материнської ласки… А ще Ерагону не давав спокою той шрам на спині… Ну яка б нормальна людина могла зробити отаке з власною дитиною?

— Що сталося? — раптом озвався дракон, прокинувшись і відчувши неспокій свого хазяїна. — Може, принесли щось попоїсти?

— Ні, — зітхнув юнак. — Але, сподіваюся, скоро принесуть.

— Швидше б, — невдоволено буркнула Сапфіра, примостившись біля дверей. Знічев’я Ерагон почав розглядати лампу на стелі. Її було зроблено із суцільного шматка скла у формі сльози, наповненої м’яким синім світлом, яке не мерехтіло й не гасло. Чотири металеві перетинки, закручені довкола цієї скляної сльози, зливалися вгорі в невеличкий гачок, а знизу — в три акуратні ніжки. Одним словом, усе було зроблено надзвичайно майстерно.

Зненацька двері до зали розчинилися і всередину увійшов цілий загін воїнів. Помітивши дракона, передня шеренга злякано зупинилась.

— Вас кличе до себе Аджихад, ватажок варденів, — проштовхавшись крізь воїнів, випхався наперед голомозий здоровань. — Поїсте по дорозі.

— А наші коні? — нагадав Ерагон. — А зброя?

— Зброю вам повернуть із дозволу короля, — презирливо мовив велетень, збираючись іти геть. — А коні чекають у тунелі.

— А що з ельфійкою? — устиг спитати юнак.

— Не знаю, — відмахнувся голомозий. — Вона і і досі в лікарів.

Вийшовши із зали, прибульці посунули слідом за голомозим у супроводі охорони. Неподалік на них чекав знайомий гном, тримаючи коней.

— Усередині тунелю ви маєте їхати дуже повільно, — застеріг здоровань, а помітивши, як Ерагон збирається залізти на дракона, гаркнув: — Агов, навіть не мрій! Поки що це заборонено!

Хлопець знизав плечима й сів на коня, попередивши Сапфіру, щоб та була поруч. Мертаг так само осідлав свого скакуна, і кавалькада рушила тунелем углиб велетенської гори. Цокіт копит відлунював у глухих стінах, у яких тільки де-не-де було прорубано двері.

Правду кажучи, Ерагон неабияк хвилювався перед зустріччю з легендарним ватажком варденів. Слава про нього здавна гриміла на всю Алагезію. Прийшовши до влади близько двадцяти років тому, Аджихад почав запеклу війну проти Галбаторікса. Ніхто не знав, звідки він і як виглядає. Казали, що він чудовий стратег і неперевершений воїн. Цікаво, як зустріне їх ця велика людина? Пам’ятаючи, що Бром служив Аджихадові вірою й правдою, юнак сподівався на теплий прийом.

Похмурий Орик, що крокував поруч, викликав у Ерагона не меншу цікавість. Очевидячки, тунель проклав саме його народ, але чи були гноми під владою Аджихада, чи просто переховувались у варденів, цього ніхто не знав.

І якого саме короля згадував Орик? Навряд чи Аджихада… Отже, вардени ховаються від імперії під землею. А як же тоді ельфи? Де знайшли притулок вони?

Перехід тривав уже близько години. Мабуть, тунель тягнувся крізь гору, виходячи назовні аж із протилежного боку. Нарешті попереду замерехтіло світло, і невдовзі довкола виросли мармурові колони, прикрашені коштовним камінням. Стеля була помережана тут вишуканим різьбленням.

Перед високими дверима здоровань зупинився й покликав Ерагона.

— Далі поїдеш на драконі. Але навіть не намагайся злетіти, бо там будуть люди, — попередив він юнака.

— Гадаю, вони хочуть показати нас в усій красі, — висловила здогад Сапфіра.

— Може, й так, — відповів Ерагон, вилазячи на дракона. — Шкода, що в мене немає меча.

— Зараз він тобі ні до чого, — сказала Сапфіра. — Уяви собі реакцію варденів, коли вони побачать зброю клятвопорушника Морзана.

— Авжеж, — мовив юнак. — Ну то що, вперед?

Двері повільно прочинилися, впускаючи в тунель сонячне сяйво. Від несподіванки Ерагон навіть заплющив очі, а коли отямився, то зрозумів, що вони перебувають усередині вулканічного кратера, чий отвір зяяв високо вгорі.

Стіни вулкана були вкриті мохом, а по краях його отвору висіли величезні бурульки. Дорога, яка лежала перед прибульцями, вела до центру кратера, зникаючи ген біля підніжжя гори. Це було справді фантастичне видовище.

— Подобається? — озвався ззаду Орик. — Жоден вершник не бачив цієї краси вже більше сотні років. Ця велична гора називається Фартхен Дур. Тисячу років тому її відкрив засновник нашого роду, король Корган, риючи тунель у пошуках золота. А на горі було засновано велетенське місто Тронжхейм. Між іншим, його звели з одного тільки мармуру…

«Місто!» — промайнуло в голові у замріяного Ерагона, і він із подивом помітив, що довкола з’юрмився натовп місцевих мешканців, які оточили прибульців. Гноми впереміш із людьми мовчки дивилися на дракона, готові будь-якої миті або дременути, або напасти.

— Що я маю робити, Сапфіро? — ледь вичавив із себе спантеличений хлопець.

— Спробуй посміхнутися чи помахати рукою, — невпевнено запропонував дракон.

Ерагон ледь помітно всміхнувся, повернувшись до натовпу, і в юрбі залунали спочатку несміливі, а потім дедалі гучніші оплески й вітальні вигуки.

— Непогано, — скептично сказав голомозий провідник. — А тепер рушаймо.

Проходячи повз натовп, Сапфіра несподівано витягла шию й жартома пустила з пащеки хмаринку диму. Люди злякано відсахнулись, але, долаючи страх, з новою силою почали вітати чужинців.

— Навіщо це хизування? — роздратовано спитав юнак. Задоволена Сапфіра лише змахнула хвостом.

Трохи перегодом Ерагон помітив, що далеко не вся юрба була їм рада: дехто з гномів, на відміну від усміхнених людей, стояв із похмурим виглядом і навіть відвертався, коли вершник проїздив повз них.