Чтение онлайн

— Ти жартуєш? — посміхнувся Ерагон.

— Якби ж то! — скривився Мертаг. — До речі, не можу повірити, що нас переслідують одні й ті самі ургали. Вони що, залізні? Пруть напролом, не відаючи втоми!

— Не знаю, Сапфіра каже, що це вже не ті, яких ми зустрічали раніше. Здається, вони більші, чи як, — пояснив Ерагон другові.

— Ах ось воно що! — вигукнув той. — Тоді все зрозуміло. Це їхня еліта, друже. Уяви собі вояків у вісім футів заввишки, які не знають утоми і яких не здолаєш навіть уп’ятьох.

— Ми зможемо їх випередити?

— Навряд чи, — замислився Мертаг. — Їх багато, вони швидкі й мають чітку мету… Було б дуже непогано, якби нарешті з’явилися вардени, бо якщо нам доведеться битися з цими потворами, самі ми ніколи не впораємось. Навіть із допомогою Сапфіри, ось так-то, друже.

— Кепські справи, — облизав сухі губи Ерагон. — У тебе є щось попоїсти? А як там, до речі, наша ельфійка?

— Тримай, — простягнув юнак окраєць хліба. — А з дівчиною гірше. Вона швидко марніє, втрачаючи останні сили. Мабуть, тобі доведеться самому летіти до варденів.

— Я тебе не покину, — відповів Ерагон, дожовуючи хліб і знову вилазячи на дракона. — Тим паче один на один з ургалами.

— Але ж вона не виживе, якщо залишиться зі мною… — почав наполягати Мертаг.

— Не кажи так, — урвав його Ерагон. — Краще спробуй її врятувати. І спокутуй гріх за смерть Торкенбранда.

— Ти знову верзеш якісь дурниці, — спохмурнів Мертаг і повернувся до коней, зачувши далекий клич ургалів. — Бо ти дуже мало про мене знаєш.

Не дочекавшись продовження розмови, Сапфіра знялася в небо, чим змусила Ерагона вкотре відчути підступну слабкість і невпевненість у власних силах.

— Може, відвезти ельфійку до варденів, а потім повернутись до Мертага? — спитав він.

— Вардени тебе не відпустять, бо подумають, що ти повертаєшся задля того, щоб викрити ворогам їхню схованку, — відповіла Сапфіра. — До того ж, за цей час ургали можуть напасти на хлопця.

— Ми відіб’ємо його! — зухвало гукнув Ерагон.

— Авжеж, відіб’ємо, — в’їдливо кивнув дракон. — За допомогою твоєї магії, чи не так?.. Це не той випадок, хлопче, розумієш? Їх надто багато.

— То що ж нам робити? — роззирнувся навсібіч Ерагон. — До речі, ургали якраз під нами… Може, хоч полякаємо їх з висоти камінням?

— А давай, — несподівано погодився дракон, спускаючись униз і хапаючи величезну каменюку. Ерагон і собі встиг прихопити трохи каменюччя.

За мить пролунав свист скинутого каміння, оглушливий хрускіт потрощених дерев, насамкінець почулися скажені зойки ургалів.

— Що, не подобається? — гукнув Ерагон. Підбадьорені безладним відступом чудовиськ, вони з драконом зробили ще кілька повітряних атак.

Та невдовзі почало сутеніти, і чужинці сховалися в густому лісі, продовжуючи просуватись у потрібному напрямку. Здавалося, їх нічим не можна було зупинити. Здалеку лунало виття тутешніх хижаків, які виходили на вечірнє полювання, приваблені незвичним рухом у їхньому царстві.

— І де ж цей клятий водоспад? — роззирався навсібіч Ерагон. — Ельфійка довго не протягне…

— Ти вже зробив свій вибір, залишившись із Мертагом і не відвізши її до варденів, — нагадала Сапфіра. — Тому сиди спокійно, у мене вже спина болить від твого гоцання.

— Гаразд, тоді повертаймося, — наказав юнак.

Вони приземлились на березі річки. Неподалік було чути рев водоспаду. За мить із лісу з’явився Мертаг, ведучи за собою коней.

— Я чув, як ви скидали каміння, — посміхнувся він. — Невже допомогло?

— Де там! Це не зупинило ургалів, — відповів Ерагон. — Як дівчина?

— Жива, — озирнувся юнак. — А ти знайшов для мене вихід з долини?

— Ні, було надто темно, — спробував виправдатись приятель. — Я нічого не побачив…

— Ти хочеш сказати, що мені доведеться піти з тобою до варденів? — вигукнув Мертаг. — Як ти міг, друже? Як ти міг загнати мене в глухий кут?

— Я навіть не мав часу про це подумати, адже ургали були так близько! — образився вершник.

Мертаг спересердя тільки сплюнув і різко відвернувся.

— Ви ще довго? — озвався дракон. — Вороги вже на підході!

— Зачекай! — відмахнувся Ерагон, підійшовши до приятеля: — Послухай, Мертагу! Якщо ти обираєш життя, то мусиш поїхати з нами до варденів. Але я не хочу, аби там ти опинився в небезпеці. Тому скажи, що ти приховуєш? Чому ти боїшся з’явитися їм на очі?

Запала тривала мовчанка, під час якої було чутно, як ургали продираються крізь хащі. А потім Мертаг сказав:

— Добре, слухай… Я… Я син Морзана, перший і останній із Форсворнів.

Почувши таке, Ерагон утратив дар мови. Слова приятеля не вкладались у його голові. Морзан! Людина, яка зрадила вершників, залишившись найпідступнішим слугою Галбаторікса! Він не міг повірити власним вухам…

— Будь обережний! — озвалась Сапфіра. — Якщо це правда, то він володіє магією.

— Ти справді його син? — спитав Ерагон, непомітно взявшись за меч і намагаючись зрозуміти, чи його напарник часом не шпигун.

— Це сталося не з моєї волі! — страдницьки вигукнув той, здираючи з себе сорочку. — Дивись!

На його спині був жахливий шрам.

— Бачиш? — спитав Мертаг, важко дихаючи. — Він у мене змалечку, від трьох років. П’яний батько пожбурив у мене меча, уявляєш? До речі, того самого, що оце зараз у тебе за спиною. Тоді мені пощастило, я вижив. Але імперія… Гадаєш, після того я міг залишитись її вірним слугою?

— Твого батька вбили, — обережно сказав Ерагон.

— Так, я знаю, це зробив Бром, — зиркнув на приятеля хлопець, одягаючи сорочку.

— Гаразд, зараз у нас нема часу про це говорити, — сказав Ерагон. — Ургали вже зовсім близько. Тікаймо!