Чтение онлайн

Вийшовши в передпокій, хлопець знайшов чистого рушника, льняну сорочку й штани. Задоволений, він одягнувся й вийшов до тунелю.

Гном уже чекав на нього, попихкуючи люлькою. Вони знову піднялися крученими сходами до Тронжхейма, звідки потрапили в місто-гору. Звідти Ерагон покликав Сапфіру.

— А як ви спілкуєтеся з тими, хто нагорі? — спитав юнак в Орика, доки дракон летів із фортеці.

— Цю проблему ми вирішили дуже давно, — захихотів той. — Хіба ти не помітив сходів, що ведуть із Тронжхейма до фортеці над Ісідар Мітрім? Ми називаємо їх Вол Турін, тобто Нескінченні Сходи. Але щоразу бігати вгору-вниз не дуже зручно, тому ми сигналізуємо ліхтарями. Існує й іще один спосіб, хоча ми дуже рідко ним користуємось. Це великий жолоб, яким спускаються, немов із гори.

— Це що, дуже небезпечно? — посміхнувся Ерагон.

— Навіть не думай скористатися ним! — вигукнув Орик. — Жолоб збудовано для гномів, а /для людини він завузький. Тебе може просто викинути з нього.

Тим часом, залопотівши крилами, неподалік приземлилася Сапфіра. Відчувши дракона, звідусіль почали вилазити гноми. Вони тихо перемовлялися між собою.

— Вам ліпше піти, — стривожився Орик. — Зустрінемось уранці на цьому ж місці.

— А як же я дізнаюся, коли ранок? — здивувався Ерагон, роззираючись підземеллям.

— Я пришлю когось за тобою, — поквапив юнака гном. — А зараз іди!

Знизавши плечима, Ерагон проштовхався крізь юрбу й виліз Сапфірі на спину.

Дракон іще не встиг розправити крила, як з натовпу вискочила стара жінка й схопила Ерагона за ногу. Той спробував був звільнитись, та йому не пощастило. Очі в старої божевільно горіли, а іншою рукою вона притискала до грудей якийсь згорток.

— Чого вам треба? — злякано вигукнув хлопець.

Одним рухом руки жінка відкрила згорток, і звідти з’явилося дитяче личко.

— У неї нема батьків! — сказала вона хрипким голосом. — Благословіть дитинку, великий Арджетламе!

Ерагон запитально глянув на Орика, але той мовчки стояв неподалік.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — не вгавала стара.

Юнак ще ніколи цього не робив і неабияк розгубився. До того ж, будь-яке благословення могло зашкодити дитині.

«Чи можу я взяти на себе таку відповідальність?» — промайнуло Ерагонові в голові.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — свердлив мозок голос жінки.

Нарешті зважившись, юнак почав подумки добирати слова, аж раптом згадав прадавнє закляття. Це було справжнє побажання сили й наснаги. Стягнувши рукавичку, він схилився до жінки, поклав долоню на чоло дитині й урочисто промовив: «Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколір фра ротр». Після цього він відчув звичну слабкість, яка завжди приходила в його тіло, коли він користався магією.

— Це все, що я можу зробити, — сказав він жінці. — Гадаю, дитинці допоможе.

— Дякую тобі, Арджетламе! — прошепотіла стара, вклонившись. Вона почала сповивати дитину, аж раптом Сапфіра голосно форкнула й схилила до них свою величезну голову. Жінка застигла від жаху, але дракон лише обережно торкнувся чола дитини краєчком носа й знову випрямився.

Здивований гомін пробіг натовпом, адже на тому місці, до якого торкнулася Сапфіра, залишився сріблястий слід у вигляді зірки. Такий самий, як в Ерагона на долоні. Бідна жінка з побожністю глянула на могутнього дракона.

Тим часом, сколихнувши юрбу помахом крил, Сапфіра знялася в повітря, і вони з Ерагоном опинилися далеко від усього ворожого, незнайомого й злого.

— Що ти зробила тому маляткові? — спитав юнак, притулившись до шиї дракона.

— Я всього-на-всього подарувала дитині надію, — озвалась Сапфіра. — А от ти подарував їй майбутнє.

Несподівано, незважаючи на присутність Сапфіри, Ерагон відчув себе самотнім. Усе довкола здавалося чужим і безрадісним, а юнакові не було куди повертатися…

— Ким я став, Сапфіро? — спитав він засмучено. — Ще рік тому я був звичайним юнаком, та, виявилось, що я маю піклуватися за якихось там варденів, тікати від Галбаторікса, дружити із сином Морзана… А тепер ще й це благословення! Чим я можу зарадити людям, якщо цілі армії не змогли їм допомогти? Це ж божевілля! Моє місце в Карвахолі, поруч із Рораном!

Якийсь час Сапфіра летіла мовчки, а потім озвалась.

— Твоє покликання — змінити цей світ, Ерагоне, — твердо сказала вона. — Люди самі собі зарадять, але їм потрібен ватажок, потрібен дороговказ. Жодна армія не дасть їм такого благословення, яке ти допіру дав тому немовляті.

— Але ж це такі дрібниці! — відмахнувся юнак.

— Ні, ніякі не дрібниці, — заперечив дракон. — Невже ти гадаєш, що після твого благословення ця дитина стане свинопасом чи крамарем? Ще чого! Відтепер у неї інша доля, яку подарували їй вершник і дракон.

— Це справді вражаюче, — озвався Ерагон. — Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, — твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, — здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

— Тебе змінило твоє ім’я, — лагідно відповіла Сапфіра. — Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

— Ну ось, — скривився хлопець. — Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

— Ерагоне! — різко сказав дракон. — Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

— Спробую, — зітхнув юнак. — Але минуле все одно не йде мені з голови.