Чтение онлайн

— Я врахую ваші побажання, — відповів коротко.

— Звичайно, — Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягли з бруду, не погодитися з ним! — Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники…

Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову вмостився в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер зовсім не такий уже й страшний — іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить у всьому погоджуватись із штурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.

А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким навіть п’є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху, — справді козирна карта, і коли вдало піти…

— Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, — сказав.

Іполитов ледь поворухнувся в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.

Видно, Скорцені прочитав сум’яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:

— Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, — головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.

Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий вже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові. Повеселівши, відповів:

— Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.

— Так, так… Тому ми й обрали вас, Іполитов. — Тепер Скорпені сказав просто “Іполитов”, без “гер”, що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. — Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. — Скорцені втупився в Іполитова. — Вам відомо, в чому полягає вона?

— Особливо важлива диверсія…

Скорцені викривив рот у посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів… Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.

— Так, особливо важлива диверсія… — процідив крізь зуби. — Ви мусите знищити верховного головнокомандуючого червоних.

Іполитов сіпнувся в фотелі, відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав:

— Ви маєте на увазі…

— Так, у ваше завдання входить знищення верховного головнокомандуючого та членів російського Державного Комітету Оборони, — ствердив Скорцені.

Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула по його обличчю, і він відповів твердо:

— Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину до Кремля й близько не підпустять. Ви уявляєте, як охороняють там членів ставки чи інших керівників?

— Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин та його охорони. До речі, як вам подобається “панцеркнакке”?

“Так ось для чого снаряди, які пропалюють п’ятисантиметрову броню”, — подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з-за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…

— Чудова, безвідмовна зброя, — відповів.

— Її сконструювали для вас, Іполитов.

Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:

— Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.

Але відразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої впевненості. Це тут, у кабінеті Скорцені, чи з Крауссом можна ходити півнем — їм хочеться цього, бо саме вони задумали операцію і провал її означає великі неприємності для них. А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих… Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті “Цепеліном” у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість. Хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…

Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.

— Ви не повинні сподіватися, — твердо розітнув долонею повітря Скорцені, — ви мусите скористатися нею, хай хоч що там трапляється. Бо інакше шляхи до нас вам будуть відрізані, а що чекає на вас там — самі знаєте. Альтернативи нема, Іполитов, зрозуміло?

Іполитов не знав, що означає слово “альтернатива”, але не наважився виявити своє неуцтво.

— Так, — ствердив, — альтернативи нема, й снаряди “панцеркнакке” повинні зробити свою справу.

— Мені подобається ваша рішучість.

— Без неї мені хана.

— Що таке хана? — не зрозумів Скорцені.

— Жаргонне слово, означає — смерть.

— Ви правильно мислите: без рішучості й хоробрості вас чекає смерть. Більше того, іноді за миттєве вагання, на секунду чи навіть менше, можна накласти головою. Ви знаєте, як я визволяв Муссоліні? — Скорцені так і сказав: “я визволяв”, ігноруючи всіх інших учасників операції, й Іполитов подумав, що цьому вмінню подати себе треба повчитися в штурмбанфюрера. — Отож це була важка, майже безнадійна справа, і все ж ми впоралися. Чули як?

Іполитов кивнув. Як не чути, коли всі німецькі газети, захлинаючись, описували цю подію?

Уряд маршала Бадольо арештував італійського фюрера й помістив його у фортеці на вершині гори Абруццо. Але гітлерівська служба безпеки натрапила на слід Муссоліні. Гітлер викликав до себе Скорцені й доручив йому визволенні диктатора. Дванадцять вантажних планерів мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.