Чтение онлайн

Комендант скорився.

— Будь ласка, але…

— І все ж зробимо так, — заперечив Толкунов.

Комендант лише покрутив головою, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, проте почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, але знали, що стріляти суворо забороняється, ні б якому разі, що б не сталося, — так наказав майор, — навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події.

У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів, — отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

— Увійдіть, — одізвався басок.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати — невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов’язкою на рукаві та озброєних солдатів, пом’якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:

— А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

— Вони не в моєму підпорядкуванні.

— Гадав, що знаєте.

— Діло молоде, — усміхнувся майор, — мабуть, зайшли до когось…

— Чому так гадаєте?

— А вони не дуже й криються.

— Звичайно, — іронічно мовив Бобрьонок, — і вертаються пізно й на підпитку?

Майор заперечливо похитав головою.

— Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

— Щоб з жінками — й не випити?

— Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток… Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат— відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові — адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, — проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов у м’якому кріслі за два кроки від нього удавав, що куняє. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці Стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти — а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти — мусили з’явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила бублика, потім навіть не пообідала, ну, добре, вони з Толкуновим обмежилися бутербродами, а при чому тут шофер? І все ж майор не міг подолати роздратовання — куняє, сучий син, ще засне, а тут з’являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…

Скляні двері знову відчинилися, але зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключі в адміністраторки. Почав підніматися сходами і в цей час двері знову розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око — хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, казав неправду, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись швидко, на кілька секунд. Зараз, правда, — Бобрьонок був упевнений в цьому, — не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.

До готелю зайшов якийсь полковник з валізою і плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився і пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті прийшли вони.

Двері зарипіли тихше, ніж звичайно, першим з’явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.

Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся і заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор вдруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкуно-па, однак знав, що капітан також напружився і готовий у будь-який момент прийти йому на поміч.

А ті двоє ідуть через вестибюль до адміністраторки, сміються і розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.

Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені.

— Віро, наш професор тут? — запитав у адміністраторки старший лейтенант.

— Мабуть, не спить, ще.

Старший лейтенант невдоволено поморщився.

— Знову ремствуватиме.

— А ви не запізнюйтесь.

— Справи…

Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…

Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом. І коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?