Чтение онлайн

Телеграму швидко зашифрували й радист знову вийшов в ефір. Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:

“Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв’язок, одержите підтвердження. “Цепелін”.

Полковник обтер акуратно складеною хусточкою чоло. Наказав вивести агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.

19

Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про скорочення лінії фронту й залишені німецькими військами різні міста.

Читав і розмірковував: скоро, через місяць — два, ну, в крайньому разі через три, Червона Армія звільнить місто, “Цепелін” знову передислокується кудись у тил, потім ще раз — і до Берліна рукою подати. Наші дивізії увірвуться в столицю рейху.

Нема ні “Цепеліну”, ні головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, черговий портрет якого надруковано сьогодні в газеті.

Фюрер обіцяє нову зброю!

А дідька, малошановний, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.

Хтось сів поруч Маркова на лавку, той незадоволено скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі — досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння по таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко працював з Сивим.

— Ну? — запитав коротко Марков, не відкладаючи газети.

— Такі справи, Григорію Григоровичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається “Арадо-332”. Висока швидкість і стеля польоту, точно не знаю скільки, але до біса. Самих лише кулеметів дев’ять штук, і цікаво от що: літак оснащений зовсім новим шасі — дванадцять гумових котків, де завгодно сяде, і відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, й близько не підпускають, але німці-технарі хвалилися.

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

— Коли планується виліт?

— Казали, днів через три. Можливо, раніше.

— Спасибі, друже, — подякував Сидоренку. — Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що пов’язане з “Арадо”, дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала.

І все ж… Марков трохи подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке, той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчив розмову й втупився в Маркова допитливими очима.

— Щось трапилося? — запитав.

Марков здобув у школі авторитет, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу, не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

— Можливо, я помиляюсь, — почав обережно, — але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

— Чим? — зацікавлено витягнув голову Кранке.

— Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом побільшало випадків провалу агентів, а якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.

Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:

— Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?

— Курсанта Підгорного.

— Чому?

— Надійний і вчиться добре.

Кранке посовався на стільці.

— Добре, — погодився, — нехай готують вашого Підгорного. — Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження. — Дякую вам, Марков, за пильність, — сильно потне йому руку, — прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.

Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям виконаного обов’язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про “Арадо” й готуватиметься прийняти його. По-друге, цей Бакуменко — справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка.

Наказав покликати до себе Підгорного. Той з’явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері, обняв Підгорного за плечі.

— Завтра, — мовив швидко, — завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам’ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник “смершу”. Передаси йому — від Сивого. Він повинен негайно зв’язатися з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак “Арадо-332”, обладнаний додатковим шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.

Підгорний беззвучно ворушив губами, запам’ятовуючи.

— На жаль, це все… — повторив автоматично.

— Йди, Борисе, — легесенько підштовхнув його до дверей Марков. — Можливо, більше не побачимось.

Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнених у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки, мовляв, усе пам’ятає і усе виконає.