Чтение онлайн

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові — видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

— Ми готові, а чи прилетять?

— Сьогодні вночі.

Капітан заперечив:

— Уночі може піти дощ або щось зміниться.

Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера — завжди в усьому сумніватися… Сказав упевнено:

— Синоптики обіцяють гарну погоду.

— Е-е… синоптики… — махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.

Полковник поклав край його сумнівам.

— Гадаю, що німці прилетять таки сьогодні. Точніше завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.

Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, і майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.

Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана:

— Що це?

Толкунов лише похитав головою.

— Не займаюсь… До речі, здається, це не входить до обов’язків розшукувача.

— Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником, подивіться, яка яскрава жовта квітка.

Толкунов зиркнув на квітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку. Бобрьонкові здалося, що потягнеться зараз за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.

— Квітка як квітка, — пробурчав, — нічого особливого.

Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:

— Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.

Толкунов насупився і відповів:

— Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов’язково.

Полковник осудливо похитав головою.

— Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає…

Толкунов подивився на полковника ніяково.

— Пошліть мене на якісь курси, — попросив. — Я і сам знаю, що не дуже освічений.

— Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотіла, не треба мати освіти. Елементарну допитливість.

Толкунов посуворішав.

— І умови, — заперечив. — Я от до війни, до того, як мене узяли до армії, в МТС працював. Сестра мене виховувала, батьки в нас рано померли, потім виріс і сестрі допомагати почав. Троє дітей в неї…

Бобрьонкові стаю шкота капітана: важке дитинство, потім школа ФЗН, робота в МТС. Де ж тут по-справжньому вчитися?

Але Карий не дав Толкунову жодної можливості для відступу.

— Неправильно міркуєте, капітане, — заперечив, — ну й що, коли в МТС? Наша країна — єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й турбувалися б про освіту, правда?

— Хто його зна… — промимрив Толкунов.

— Авжеж, — вів далі полковник, — а ви доросли до капітана, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скулитиметься? Чин маєте високий, назад в робітники МТС чи сержанти вертатися не хочете, ось ви й задумалися…

— Я й кажу: курси мені потрібні.

— На курси ми вас колись пошлемо, Толкунов. Перша змога з’явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.

— Можете не сумніватися.

— Не сумніваюся, капітане, однак хочу дати пораду. З власного досвіду. Не чекайте курсів, самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо читати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. — Нараз посміхнувся лукаво, Ще понюхав квітку й пояснив: — Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам’ятав, так про всяк випадок. А ви кажете: ботанік!

Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.

— Посадка з того боку? — кивнув полковник ліворуч.

— Так.

— Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?

— Гадаю, так.

— Прошу пояснити.

— Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.

Полковник задоволено гмикнув.

— І що зроблено для цього?

— Прошу… — Бобрьонок зовсім по-цивільному змахнув рукою, запрошуючи Карого йти за ним. Метрів за двадцять зупинився.

— Обережно, товаришу полковник, — попередив, — обережно, бо можете поламати ногу.

Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася впоперек усього поля.

— Бачите, — мовив не без задоволення, — її і зараз, удень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.

— А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?

— Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.

— Чудово, які ще сюрпризи приготували дорогим гостям? Прожектор встановлено?

— Аякже. Навпроти зльотної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник. Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.

— Так, не помітно, — погодився Карий.

— Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.