Чтение онлайн

— Очі очима, а все ж доведеться одягати цей метал, — зітхнула Евіза Танет, — і надовго відмовитись од відчуття своєї шкіри, — вона долонею провела по плечу й голій руці одвічним жестом людини, з дитинства навченої ретельно доглядати тіло.

— Почнемо. Хто буде асистувати — ви, Олла, і Нея?

— Без Неї не обійдемось, — відповіла Олла Дез.

— Тоді покличте її, — і Фай Родіс перша переступила поріг камери біологічного контролю.

Процес одягання був тривалий і малоприємний. Минуло досить часу, поки всі семеро зібрались у круглій залі. Чеді Даан ще жодного разу не надягала скафандр і поступово звикала до відчуття подвійної шкіри. Вона не могла відвести очей од Фай Родіс — таким утіленням краси сильного жіночого тіла здавалася вона в чорному панцирі, що відтіняв блідість її обличчя і прозорість зелених очей.

На поясі в кожного була овальна коробочка для деструкції продуктів метаболізму, на плечах виблискували смужки приладів відеозапису і трикутні дзеркальця кругового огляду. На праву руку наділи другий сигнальний браслет-для зв’язку з кораблем через персонального робота, а в заглибині між ключицями розмістили циліндр повітряного обдуву. Час від часу між тілом і скафандром від плечей аж до ступнів пробігала повітряна хвиля, створюючи приємне відчуття легкого масажу. Повітря виходило через клапани на п’ятах, а збоку здавалося, ніби на металевому тілі перекочуються могутні м’язи.

Фай Родіс оглядала товаришів, які стали на диво чужими, недоступними в холодному блиску металу, що облягав тіло…

— І ви збираєтесь у такому вигляді постати перед тормансіанами? — почувся позаду голос Гріф Ріфта.

Родіс раптом усвідомила, що її турбувало.

— Ні в якому разі! — повернулася вона до Ріфта. — Ми, жінки, надінемо звичайні короткі спіднички тропічної зони, накинемо пелеринки.

— Може, ліпше сорочки, як у тормансіанок? — запитала Тівіса, яка соромилася зовнішньої відкритості скафандра.

— Спробуємо, може, вони виявляться зручнішими, — погодилася Родіс.

— А для чоловіків пропоную тропічний костюм, — сказав Вір Норін.

— Шорти годяться, але сорочка без рукавів приверне увагу до «металевих» рук, — заперечив Гріф Ріфт. — Тормансіанські сорочки зручніші й для чоловіків.

— Як дивно, що на Тормансі на вулицях, і вдома люди закутують себе в одяг. Але на сценах, у великих залах громадських видовищ або в телепередачах вони мало не голі, — завважила Олла Дез.

— Справді, тут безглузде протиріччя — одне з багатьох, які нам належить розгадати, — сказала Родіс.

— Можливо, видовища подібного роду тому й привабливі для них, що тормансіани звичайно одягнені з голови до ніг, — згодилася Чеді.

— Це просте і ймовірне пояснення напевно помилкове; судячи із законів психіки, все значно складніше, — завершила дискусію Родіс.

Після першого ж сеансу магнітної стимуляції, проведеного Евізою, десантники розійшлися, почуваючи себе в панцирі незвично скутими й відчуженими. Вони мусили звикати до нього за дні, що лишилися до посадки. Тонесенька металева плівка, яка, по суті, ніскільки не перешкоджала рухам, постала незримою стіною між ними й тими, хто зостався в кораблі. Все нібито лишалося, як завжди, але вже не було одностайного «ми» в обговоренні найближчих планів — з’явилися «вони» й «ми».

На сигнал готовності зорельота з головної обсерваторії Вартових Неба надійшла вказівка про місце посадки. «Темне Полум’я» повинен був сісти на широкий пологий мис на північному березі екваторіального моря, приблизно за триста кілометрів від столиці. Збільшені знімки цього місця зображали похмурий, порослий високими темними чагарниками вал, що вклинився в сіро-зелене море. І місцевість, і море здавалися безлюдними, і це викликало побоювання серед тих, хто лишився в зорельоті.

— Безлюддя — основна умова для посадки ЗПП. Ми попередили Раду Чотирьох, — нагадав товаришам Гріф Ріфт.

— Могли б вибрати місце бличже до міста, — сказала Олла Дез. — Все одно вони не дозволили виходити всім.

— Ви забули одну річ, Олло, — невесело сказала Родіс. — Поблизу міста дуже важко утримати допитливих. А тут вони поставлять довкруж охорону, і ніхто з жителів Торманса не підійде до нашого корабля.

— Підійдуть! Я подбаю про це! — з несподіваною гарячковістю втрутився Гріф Ріфт. — Я проб’ю чагарник екрануючим коридором, який відкриватиметься звуковим паролем. Місце входу я передам Фай по відеопроменю. І ви зможете посилати до нас гостей, бажаних, звісно.

— Будуть і небажані, — завважила Родіс.

— Не сумніваюсь. Нея заступає Атала, і ми з нею відіб’ємо будь-яку спробу. Треба бути напоготові. Після невдачі з ракетами вони вигадають щось інше.

— Та спершу пересвідчаться в тому, що другий зореліт, про який я казала, не прийде. До того часу ви будете в безпеці три-чотири місяці, можливо, й більше. Як і ми, — тихіше додала Родіс.

Гріф Ріфт поклав їй руку на плече в теплому чорному металі, заглянув у сумовиті й безстрашні очі.

— Ви самі визначили термін вашого повернення на корабель, Родіс. І його краще скоротити, а не подовжувати.

— Я розумію вашу тривогу, Ріфт…

— Уявіть, що ви натрапите на стіну глухого, абсолютного нерозуміння і її не вдасться пробити. Чи виправданим буде йодальше перебування? Надто великий ризик.

— Не повірю, що тормансіани наважаться відхилити знання і досвід Землі. Адже це двері в безмежне і ясне майбутнє з їхнього короткочасного, нестерпного і, боюся, темного життя, — заперечила Родіс.

— Відчуття необхідності жертви — найархаїчніше в людині, воно проходить через усі релігії в історії древніх суспільств, щоб уласкавити невідому силу, пом’якшити божество, надати довговічність слабкій долі. Від заколювання людей на вівтарях перед боєм, полюванням, для врожаю чи заснування будівель, від колосальних гекатомб вождів, царів, фараонів до неймовірного винищення в ім’я примарних політичних і релігійних ідей, національної ворожнечі. Але ми, ті, хто пізнав міру, творці великих охоронних устроїв суспільства, покликаних відвертати горе й жертви, — невже ми ще не розлучилися з цією древньою рисою психіки?

Фай Родіс ласкаво провела пальцями по чуприні Гріфа.

— Якщо ми вторгаємося в життя Торманса, застосовуючи застарілі методи — зіткнення сили із силою, якщо ми спускаємось до рівня їхніх уявлень про життя і мрію… — Родіс замовкла.

— Отже, приймаємо й необхідність жертви. Чи не так?

— Так, Ріфт…

Тільки-но Родіс увійшла до своєї каюти, як її сигнальний браслет спалахнув — Чеді Даан, котра якийсь час уникала зустрічі з нею сам на сам, просила дозволу прийти.

— Мабуть, я велика нетяма, — заявила Чеді, ледве переступивши поріг, — я так мало знаю про великі складності життя…