Чтение онлайн

Вище за земними нашаруваннями та геологічним часом з’явилися мільйони птахів, потім гігантські стада звірів. Неминуче розвивався мозок і почуття, дедалі сильнішим ставав страх смерті, турбота про потомство, все відчутнішим страждання травоїдних, яких пожирали, і в примітивному світосприйманні яких величезні хижаки повинні були представляти подобу демонів і дияволів, створених згодом уявою людини. Велична могутність, міцні зуби й кігті, які захоплювали своєю первісною красою, мали тільки одне призначення — шматувати, терзати живу плоть, дробити кістки.

І ніхто й ніщо не могло зарадити, несила було полишити те замкнуте коло інфернальності, болото, степ чи ліс, в якому тварина з’явилася на світ у сліпому інстинкті розмноження і збереження виду… А людина з її сильними почуттями, пам’яттю, вмінням розуміти майбутнє, невдовзі усвідомила, що, як і всі земні створіння, вона приречена від народження на смерть. Питання лише в терміні виконання та в тій кількості страждання, яке випадає на долю окремого індивіда. І що вища, чистіша, благородніша людина, то більша міра страждання буде їй відпущена «щедрою» природою і суспільним буттям-доти, доки мудрість людей, котрі об’єдналися в титанічних зусиллях, не урве цієї гри сліпих стихійних сил, яка триває вже мільярди літ у гігантському загальному інферно планети…

Ось чому перше розуміння інфернальності життя раніше спричинялось до стількох психічних надломів і самовбивств у найпрекраснішому віці — вісімнадцяти — двадцяти років.

— Я зіставила два уривки з лекцій мого вчителя, — сказала Фай Родіс, — і тепер вам зрозуміла горезвісна теорія інфернальності. «Але мільйони літ на віру наших «так!» Відказуєш ти «ні!» — проспівала Родіс, перефразовуючи одного із своїх улюблених давніх російських поетів.

— О так! — вигукнула Чеді. — Але чи можна мені дізнатися про випробування, яким піддавалися деякі історики?

— Ви, певне, знаєте про мене більше, ніж я гадала, — сказала Родіс, читаючи її думки, — тож довідайтесь іще.

З цими словами вона дістала зіркоподібний кристал мне-мозапису, який називається в просторіччі «зірочкою», і подала його Чеді.

— Інфернальність стократ посилювала неминучі страждання життя, — сказала вона. — Народжувались люди із слабкою нервовою системою, які жили ще важче, — це перше згубне коло. В періоди відносного поліпшення життя страждання слабшало, породжуючи байдужих егоїстів. З переходом свідомості на вищий суспільний щабель ми перестали замикатися в особистому стражданні, зате безмірно розширилося страждання за інших, тобто співчуття, турбота про всіх, про викоренення горя і бід в усьому світі — те, що турбує і тривожить щогодини кожного з нас. Якщо вже перебувати в інферно, усвідомлюючи неможливість виходу з нього окремої людини через тривалість процесу, то це перебування має сенс лише задля того, аби допомогти його знищити, а отже, зараджувати іншим, роблячи добро, створюючи прекрасне, поширюючи знання. Інакше який же сенс у житті?

Проста істина, до якої приходять на диво не швидко. Тому справжніх революціонерів було дуже мало в ті давні часи.

Аби уявити міру особистого страждання минулих часів, ми, історики, розробили систему випробувань, умовно названих ступенями інфернальності. Це серія не лише фізичних, а й психічних мук, призначених для того, щоб ми, вивчаючи історію ЕРС, краще збагнули б відчуття предків. Мотивація їхніх учинків і забобонів стала б зрозумілішою для віддалених тисячоліттями світлого життя нащадків.

Чеді Даан зосереджено схилила голову.

— І ви гадаєте, що тут, на Тормансі, — інферно? Що віко всепланетного гноблення тут закрилося тому, що вони не досягли…

— У них всепланетна олігархія настала швидко через однорідність населення і його культури, — пояснила Родіс.

Чеді Даан вийшла, оглядаючись на нерухому Фай Родіс, яка полинула думками чи то на незвідану планету внизу під кораблем, чи то на безмежно далеку Землю.

За дві години Чеді з’явилася знову, з розпашілими щоками й опущеними очима. Вона мовчки подала «зірочку», схопила простягнуту руку Родіс, приклала до лоба й несподівано поцілувала. Шепнувши: «Пробачте мені за все», вона вискочила з каюти, ще незграбна в скафандрі. Родіс подивилась їй услід, і навряд чи хто-небудь з екіпажу зорельота міг уявити собі стільки материнської доброти на обличчі начальниці експедиції.

Враження від щойно переглянутої «зірочки» схвилювало Чеді, збудивши в ній якісь древні інстинкти. Побачене напливало й виступало в пам’яті з хворобливою різкістю, хоч як хотілося Чеді швидше забути про нього. Знаючи безліч подібних історій із стародавніх книг і фільмів про минуле, Чеді уявляла собі жорстокість прадавніх часів досить абстрактно.

Опір героїв запалював, а саме описання їхніх нещасть навіть полишало невиразно приємне відчуття безпеки, неможливості подібного свавілля долі ні з самою Чеді, ні з кимось іншим із величезної кількості людей на Землі. Учитель психології пояснював у школі, що в давнину, коли було багато голодних і злиденних людей, ситі й забезпечені любили читати книги й дивитися фільми про вбогих, тих, котрі помирали з голоду, гноблених і принижених, щоб сильніше відчути своє забезпечене й спокійне життя. Найбільше в той непевний і тривожний час ЕРС було створено сентиментальних книжок про обділених та нещасних людей і, як антитеза до них, про нечу-вано щасливих героїв і красунь. Тоді люди, передчуваючи неминучість грізних потрясінь у житті людства, були раді кожному твору мистецтва, який міг дати дорогоцінне відчуття бодай тимчасової безпеки: «нехай це трапляється з іншими, але не зі мною».

Чеді, як і всі, проходила загартування фізичними труднощами, працювала в госпіталях важких захворювань — рецидивів розладнаної спадковості чи дуже серйозних травм з нерідкими випадками евтаназії — вироком легкої смерті, хоч би на якому високому рівні розвитку суспільства воно перебувало.

Однак усе це було природною необхідністю життя, зрозумілого, сповненого мудрості й психологічного гарту життя, яке щомиті відчуває свою єдність із загальним духовним потоком людства, що прагне до ще прекраснішого майбутнього. В нього не треба було вірити, як у давнину, настільки реально й зримо воно поставало перед усім, що відходило в минувшину. Але те, що побачила Чеді в «зірочці» Родіс, зовсім не було схоже на безрадісне життя ЕРЗ.

Самотність і безпорадність людини, силоміць відірваної від усього цікавого, світлого й дорогого, були так яскраво виражені, що відчуття нестерпної нудьги настирно укорінювалося в душі проти волі Чеді. Приниження і муки, яких зазнавала та самотня, упосліджена істота, повертали людину ЕРЗ в первісне шаленство навпереміш із гіркотою безсилля, здавалося б, немислимого для землянина.

Через випробування Фай Родіс Чеді ніби занурилась в атмосферу задушливої безглуздої жорстокості й ворожнечі давноминулих віків. Горда, сталева гідність жінки ЕРЗ не похитнулась під силою психологічного впливу, можливо, тому, що перед нею була Фай Родіс — уособлення всього, до чого прагнула сама Чеді.

Молода дослідниця людини й суспільства, засоромилася, згадавши, як на далекій Землі вона не раз ставила під сумнів необхідність складних охоронних систем комуністичного суспільства. Люди Землі з покоління в покоління витрачали на них величезні матеріальні кошти й сили. Тепер Чеді знала, що, незважаючи на неминуче зростання доброти, жалю і ніжності, від суми пережитих за мільйони літ інфернальних страждань, нагромаджених у генній пам’яті, завше можлива поява людей з архаїчним розумінням доблесті, з диким прагненням до влади над людьми, з бажанням підносити себе, принижуючи інших. Один скажений собака може покусати й піддати смертельній небезпеці сотні людей. Так і людина з викривленою психікою здатна — авдати в доброму оточенні, яке нічого не підозрює, жахливих бід, аж поки світ, що давно забув про попередні соціальні небезпеки, зуміє ізолювати й трансформувати її.