Чтение онлайн

Невдовзі з берега надійшла вагонетка.

Стулки потаємних дверей у стіні розсунулися, і звідти вийшла знайома нам четвірка — Бетлер, Єрваз, Том і Робі.

Наполохані зненацька, вони, мабуть, не сподівалися на зустріч із нами. Були без зброї, ще більше — майже голі.

Скинувши містера Осла у воду, Альфред наблизився до стіни, майнув у нішу, де лежали знайдені акваланги. Це нас урятувало.

І ось чому.

Щоб підійти од вагонетки до басейну, де стояли Кім Михайлович, Лота і я, переслідувачі повинні були минути довгий, із дротяної металевої арматури відсік. Він нагадував гратчатий коридор, по якому в цирку на арену з вольєрів виганяють хижих звірів. Подібний номер із хижаками я колись бачив.

Так-от. Як тільки містер Бетлер із своєю ватагою зайшов у коридор, Альфред, вибігши з ніші, зачинив за ними двері. Те саме зробили й ми в протилежному кінці коридора. І переслідувачі опинилися в пастці.

— Браво! Бравіссімо!

— Що — браво?! — визвірився Бетлер, вчепірившись у грати та намагаючись їх зопалу розігнути.

Але дротяне плетиво було міцне.

— Руска коммодоре, випустіль очінь сильно нас, хорошо! — звернувся Бетлер до Кіма Михайловича.

— Не велике цабе — посидиш і в клітці,— відповів Альфред.

— Лота, Лоліта, помогійль!! — несамовито закричав Бетлер.

Дівчина наважилася підійти до дверей.

— Не треба! — зупинив я. — Вони, пацюки, достатньо помучили і тебе, й нас — нехай тепер відповідають.

Дивуюся й донині, звідки тоді взялися оці дошкульні іноземні слова. Бо говорив я- з Лотою по-французькому. І сказано було категорично, голосом, у якому звучало незаперечне веління.

Дівчина відступила.

— Ось так краще.

Лота… Або вона наша спільниця і ми діятимемо заодно, або ж нехай іде під три чорти до свого містера Бетлера. Принаймні так стояло питання. Як міг, я пояснив їй. І вона зробила вибір. Надто багато лиха завдали чужинці, щоб вона їм пробачила. Та й прагнення до волі було непереборне.

Ми відкрили Лоті свій намір — вирватися з печери на дельфінах. І хоч дівчина, здається, погодилась, крадькома я все-таки стежив, щоб бува не накоїла дурниць.

Перехлюпуючи через басейн, вода заливала дощатий майданчик уподовж океанарію.

До позначки з розлогою горловиною у скелі, крізь яку під час операції «Клімат» (печера — море, море — печера) проникали людинориби й дельфіни, лишалося кілька метрів. А рівень води дедалі вищав. Отже, печера скоро стане озером, потоки гунуть у розверзлі отвори метро й шахти, по якій з вершини прийшла гондола електроліфта.

Ми цього й ждали — потоп знищить лиховісне зміїне кубло, заллє метро й шахту. Але ж заодно він погубить і нас, якщо, звичайно, не встигнемо крізь горловину пробратися назовні. Часу було обмаль.

— Несіть акваланги! — наказав Кім Михайлович.

Ми з Альфредом побігли в нішу.

Це були невеликі, але місткі балони із спеціальною сумішшю для дихання під водою.

Відкрутили вентиль, натисли на клавіш — тугий струмінь повітря вдарив у обличчя. Отже, балони заряджені.

Узяли по два акваланги кожен.

— Дон ті, бой нянь! [10] — почулося поряд.

Я озирнувся: над хвилями видніла голова Чанга. В'єтнамець плив на білому дельфіні. Ліворуч показалося ще кілька афалін і гринд із людинорибами на спині.

— Дон ті…— повторив він, але не встиг докінчити фрази, як згори посипалося каміння.

— Ха-ха-ха! — зайшовся реготом Бетлер.

— Ха-ха-ха… — прокотився в печері його зловтішний регіт.

І було чого радіти — душогубам прибувала підмога. Двоє здорованів, що хтозна-звідки взялися, стали на крутий карниз і, цілячись у нас, почали кидати зі скелі каміння.

Хмари збиралися. Якщо ті двоє спустяться вниз, вони відчинять коридор, де біснується Бетлер, і тоді гуртом накинуться й на нас.

— Васько, до ніші! — коротко відчеканив Кім Михайлович, показуючи на скелю праворуч.

Згори, від карниза, де стояли здоровані, до басейну теж вів заґратований, довгий коридор.

Фатальним для тих двох було те, що вони не бачили, в яку пастку потрапив Бетлер. І, не підозрюючи загрози, подалися вперед. Ось тоді я й вийшов із-за скелі.

Клац! — стулки дверей зімкнулися, мов щелепи акули. Альфред так само посунув засув і на вихідних воротях.

Нічого не скажеш, браво! Та, на відміну від першого коридора, цей, що правобіч, угорі, був відкритий, і, пробравшись крізь внутрішні перегородки, можна було перелізти через сітку-грати й скочити вниз.

Вода підступала. У першому коридорі вже гуляли хвилі.

Нехай ллється, нехай заливає!

Я попросив Лоту, і вона подала знак Чао й Капуту, щоб ті спустилися до океанарію.

Наш задум був такий: якщо макаки залишаться тут, вони вже, хоч їм і накажуть, не зможуть піднятися вгору й закрити шлюзи — вода не дасть.

Через кілька секунд мавпи були коло басейну, майже повністю у воді.

Ми наділи, припасувавши до спини, акваланги.

Чанг махнув рукою, подаючи знак скакати У воду.

— А мавпи?

— Що мавпи, да Гама? — перепитав Кім Михайлович.

— Може, візьмемо з собою?

— Не час, друже, не час! — відказав він.

— Ха-ха-ха-ха! — пронизав тепер уже розпачливий, безумний регіт порожняву печери.

Мов пацюки, розгублені й безпорадні, плавали в своїй замкненій клітці містер Бетлер та його поплічники.

— Но мунь бат чун та! [11] — вигукнув Чанг, показавшись над хвилями.

Ті двоє, що були зачинені в коридорі праворуч, перелазили через останню перегородку клітки і от-от могли з'явитися коло океанарію.

Ми, всі четверо, піднявшись на незалитий збоку обвідний планшир, скочили у глибінь океанарію. І тієї ж миті слідом за нами у воду кинулися мавпи.

Біля Чанга на дельфінах пливли його земляки — ті, що вночі посилали свого товариша розшукувати мене, коли я зірвався з крутосхилу і впав у відкритий океанарій. «Як їх звати? — запитав я сам у себе. — Здається, Тханг і Ле Ван».