Чтение онлайн

Ще Альфред — так би мовити, відкрив Америку! — повідомив, що ці острови утворилися внаслідок вулканічної діяльності гір-вулканів і що вони високі, з крутими берегами, коло яких, як і низинних атолів, коралові поліпи віками нашаровують підводні й надводні рифи. Словом, лекція з геології й географії.

Лота радила пробратися на північ, у село Яо-Ватономбі, де вона жила з матір'ю і звідки її вивезли на скелю серед океану.

— Там, Васка-Кваска, — коверкаючи й переінакшуючи на свій лад моє ім'я, сказала дівчина, — є лакана, рано, воаніхо. [22]

— Човни — це добре, — на знак згоди хитнув головою Кім Михайлович. — А тільки, як туди непомітно дійти? Не може ж бути, щоб замість колишнього села лишилася пустка — там, напевне, поселилися пришельці — військові.

— Ото ж бо й воно: так горе і так двоє!

Нас доля лишила наодинці з стихією, безжально кинула спочатку в океанські глибини й печери Драконової Голови, а зараз — віч-на-віч із невідомим островом. Міркуй, напружуй волю, борися й перемагай або помри! Іншої ради немає.

І я згадав, як кілька «сміливих, відважних, самозречених в ім'я науки» природознавців (репортаж про них я перед виходом «Садка» в рейс читав) із запасом продуктів та одягу, висадившись на безлюдний острівець поблизу одного далекосхідного міста, жили майже місяць, і таким чином довели, як писав кореспондент, що «в суворих умовах людина може вижити». Згадав я тих сміливців і розсміявся. Суворі умови. Боже ж ти мій!

Згадалася, принагідно, й книжка (пам'ять у мене поки що — це вважають товариші — як у Штірліца, феноменальна й бездоганна) Антона Серліна «Острови, де дмуть мусони» — до речі, книжка про Індійський океан. «… І ось я й моя дружина почали підшукувати придатний для дослідження острів. Він повинен задовольняти такі основні вимоги:

1. Бажано, щоб знаходився неподалік від екватора. Я люблю тепло, а мою дружину Ельзу допікає ревматизм.

2. Острів повинен бути не дуже відомий, і чим менше його відвідало туристів, тим краще.

3. Необхідно, щоб на ньому була пишна рослинність і щось на зразок тропічного лісу».

Не правда, ну точнісінько Носі Мазава? А тільки сюди ми потрапили, тікаючи з неволі, на дельфінах, а шведський натураліст плив у каюті першого класу фешенебельного пасажирського лайнера.

Не встигав Серлін продерти заспані очі, як стюард йому говорив: «Good morning» [23] — і ставив на стіл чашку з чаєм.

— It will be good for you, [24] — додавав.

Коли пасажир випивав останній ковток, до нього підходив інший стюард і сповіщав:

— Bath is ready, sir! [25]

От би хоч раз так помандрувати, заздрісно подумав я і, забувши, де ми, гукнув Зайцеві, що йшов із макакою позаду:

— Сер, ванна готова!

— Ти що — збожеволів?

— Вибач, переплутав обставини місця…

— Кіме Михайловичу! Кімо Ми… — зарепетував Альфред. — У да Гами почалися зорові галюцинації.

— Що там скоїлося? — озирнувся командир.

— Не турбуйтеся, все гаразд, — заспокоїв я.

— Хлопці, зараз не до жартів, — присоромив він нас.

Справді-бо, витівки були недоречні: ми силоміць, до крові ранячи руки й ноги, пробиралися крізь хащі в глибину острова.

Йшли так: попереду Кім Михайлович і Лота, за ними Чанг, потім я. Альфред із мавпою плентався у хвості.

Макака вередувала, і Заєць її втихомирював. Він то задобрював, даючи Чао шматочки копри, то, коли вона зовсім не слухалася, як козу, підганяв лозиною.

Не знаю, чи відомий дресирувальник Дуров приборкував мавп, але якби вій побачив Альфреда за роботою, вигукнув би: «Молодець!» Бо макака таки підкорялася наказам свого повелителя і, хоч і попискуючи огризалась, все ж ішла й від нас не відставала.

Вислухавши всі «за» і «проти», наш командир обрав рішення: крадькома пробратися в Лотине село Яо-Ватономбі, захопити там човен і з запасом кокосових горіхів — копрою та поживним, що втамовує спрагу, кокосовим молоком — вийти у відкритий океан.

— Течії тут такі,— сказав він, — що відразу підхоплять і понесуть за тридев'ять земель від цього клятого острова.

— Якщо попливемо на захід, — уточнив я, колишній стерновий-навігатор, — то прямо по курсу лежатимуть Сейшельські острови.

— На півночі — Мальдівські й Шрі Ланка, — додав Заєць.

— Гірше, хлопці,— зауважив Кім Михайлович, — коли течії струмують на південь: від архіпелагу Чагос і острова Носі Мазави, здається, аж до Антарктиди суходолів немає.

— А острови Крозе й Принс-Едуард? — поцікавивсь Альфред.

— Е, зайчисько! — заперечив я. — Ти зовсім не орієнтуєшся в просторі. Сен-Поль чи Амстердам — ті острови, як і Кергелен та Хьорд, справді на півдні. А названі тобою — зовсім збоку, в західному напрямку, за так званими сороковими «ревущими» широтами.

Пізніше все станеться зовсім інакше — ні на південь, ні на північ ми не попливемо. Але те буде набагато пізніше, за обставин трагічних і від нас не залежних…

Та поки що ми з бухти Врятованої Мавпи пробиралися на північ, до села Яо-Ватономбі.

Носі Мазава — острів гір. Зверху він — справжнісіньке горбоспинне страховисько.

Наїжачені хребти простяглися з краю в край — від східного мису, де нас тримали в гіпербаричному комплексі, до скель, якими суходіл оточений із заходу…

Кілометрів із десять завдовжки і кілометрів чотири вшир — такий завбільшки Носі Мазава. Звичайний острів, якби не гірка доля, що неждано-негадано його спіткала.

Здавна жили тут мирні племена. Тубільці з інших, віддалених островів нападали рідко, а самі носімазавці не ворогували. Жінки вирощували батат, таро, інші їстівні коренеплоди, чоловіки полювали або, вийшовши в море на пірогах, ловили рибу, зелених черепах.