Чтение онлайн

А все ж Барарата помилитися не міг. Як він сказав, що потягло димом, то так воно і є — десь вогнище.

Крадькома попрямували до дерев, на які звернув увагу тубілець.

У джунглів свої закони: господар у них той, хто зрісся з ними навічно. Так було споконвіку. Лише в наші дні, в час електроніки, всевидячих телеекранів-пеленгаторів, новітньої техніки, коли, як мовиться, можна «засікти» й відшукати навіть голку в копиці сіна, — ключі од брами до нерозгаданих джунглів потрапили в руки білої людини. Тубільцям тепер — це зрозуміли жителі Носі Мазави — немає порятунку і в глухомані: народ приречений на знищення й вимирання.

І все ж, незважаючи на те, що проти них, дітей природи, білі зайди використовують найдосконаліші технічні засоби — вертольоти, пеленгатори, «людиновловлювачі», — тубільці не втратили вміння зливатися з довколишнім середовищем, ставати в ньому непомітними, а своїм гострим зором і слухом угадувати щонайменше наближення небезпеки.

Не встигли ми наблизитися до тих великих дерев, як у гущавині почулись удари барабана — хтось забив тривогу. І, ніби плюскіт хвиль, серед листя й гілля залопотіло безліч ніг — лісовики тікали.

У видолку, біля поваленого дерева, куди ми підійшли, ще горів огонь. На жару пеклися, обвуглені з боків, гулясті кореневища. То був батат — солодка картопля тутешніх земель.

Поряд лежала видовжена, схожа на гарбуз або величезний огірок, до половини наповнена водою пляшка — калебаса. До речі, це був таки «живий» посуд — висушений гарбуз.

На прим'ятій траві, ніби згустки крові,— червоніли плями від пережованого й виплюнутого бетеля — листя перцю, в яке загортають вапно та потовчені плоди арекової пальми. У тропічних краях бетель заміняє і тютюн, і водночас жуйку.

Мешканці джунглів, мабуть, обідали або тільки-но збиралися обідати, і ми їх зненацька налякали.

Барарата вихопив із багаття підвуглене кореневище, розломив, як розламують печену картоплю, пополам — солодкий, запашний дух вдарив у обличчя, викликав притуплене почуття голоду. У мене мимоволі потекла слина.

«Картоплі» на жару лежало багато — не об'їмо ж ми тубільців, якщо візьмемо дві-три штуки! І, ніби вгадавши наші думки, Барарата вихопив із вогню ще кілька бульб батата.

Кожному припало по половинці. Їли, аж за вухами лящало.

— Я і вовка з'їв би, — впоравшись із своєю порцією й хитро поглядаючи на вогнище, обізвався Заєць.

— Ні, Альфреде! — зупинив його командир. — Ми не повинні порушувати благородних традицій полярників і тайговиків: завжди треба дбати про того, хто прийде після тебе.

— Та я… Та ми… — зніяковів Заєць.

— Гаразд, — на знак згоди махнув рукою Кім Михайлович. — Смачного — потроху. Перебили голод — от і добре.

Він, ніби огороджуючи вогнище, розкинув над ним руки, даючи зрозуміти Барараті, який уже збирався брати батат: мовляв, не треба! Але тубілець викотив із жару картоплину.

— Кіме Михайловичу, може, він, неборак, голодний — нехай їсть, — заступивсь я.

— Ну, звичайно, — нехай обідає.

Але тубілець і не збирався їсти сам — він розломив картоплину і одну половинку подав Лоті, а другу — мені.

Хоч як кортіло їсти, я відмовився. Проте Барарата не хотів брати назад. Тоді я підійшов до Лоти, — бовдур, спіткнувся — гаряча бараболя впала дівчині на коліна, — і галантно, з гасконським чи, може, іншим прононсом, як то робили славетні мушкетери, сказав:

— Mademoiselle, mille pardons, [44] — і, піднявши із землі, подав красуні забруднений спорохнявілою корою батат.

— О, Васка-Кваска! — радісно вигукнула вона. — Merci bien. [45]

Що не кажіть, нам щастить. Неждано-негадано за останній час ми зустріли самітного Барарату, а ось тепер групу тубільців. З одного боку, це, безперечно, добре. Значить, у лісових нетрях ми не одні. Тож якось буде: тубільці нам допоможуть. Але інше… Якщо тут переховується багато втікачів, янкі можуть натрапити на їхній слід — помітять дим із неба, з вертольота чи іншим способом запеленгують скупчення людей. Правда, місце з вогнищем, де ми зараз, постійної стоянки не нагадує. Напевно, тубільці зупинилися тут перепочити.

Невже вони так налякалися, що втекли світ за очі, залишивши навіть «стіл»? Втім, американська солдатня — «pilleur», грабіжники й бандити, як сказала про цих людоловів Лота, — страшніші за змій, за мамбу-крокодила, від якого остров'яни зазнають стільки лиха.

Той, хто побував у їхніх руках, знає: вони — не люди. Жорстокі, кровожерливі звірі! Потрапити до американців — неминуча смерть. (Та ми це й самі добро знаємо.) І тубільці вибрали джунглі — неприкаяність, напівголодне існування.

Нараз Барарата затулив долонею рота — знак мовчати. Ми підкорилися наказу. Нашорошивши вуха, він прислухався. Вслухалися й ми. Але… Те саме: папуги, дрозди, мавпи — їхнє нескінченне базікання, сварки, лемент.

Тубілець гукнув:

— Тофіодрано!

Ніхто на його голос не відповів.

— Тофіодрано! — повторив він. Різноголоса музика лісу поглинула крик.

І втретє гукнув Барарата (Лота пояснила, що «тофіодрано» мовою тутешніх племен означає: «вітер з моря». Цей вислів, як і «орамбаратра» — «сильний дощ», служить запрошенням, паролем для спілкування незнайомих тубільців між собою.

Здалеку, приглушено й тихо, ніби голос просочувавсь із землі, почулося:

— …орам… ба-ратра… орам… ба-ратра…

— Тофіодрано!!! — ще сильніше закричав Барарата.

У відповідь пароль теж пролунав гучніше, мовби поряд.

Один за одним виходили з гущавини люди — чоловіки, жінки, діти. До нас вони не наближались. Настовбурчивши готові для нападу піки, крадькома визирали з-за дерев.

— Кі… Кі…— тремтячим голосом озвався Заєць. — Кіме Михайловичу, — нарешті вимовив він, — зараз нам буде капут…

— Спокійно, друже. Без паніки!

Тубільці щось незрозуміле викрикували. Навперебій лунали сердиті жіночі голоси, плакали діти.