Чтение онлайн

— Взяти — і спалити! А мешканців перебити! — наказав Батий.

Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високі і міцні. Дванадцять пороків з ранку до вечора і з вечора до ранку кілька днів гупали безперервно і нічого не могли вдіяти. Час минав. Батий міг ждати, але не хотів, а колодяженці не могли ждати, бо з кожним днем все міцніше здушувала їх за горло кістлява рука голоду.

І тоді Батий об'явив їм:

— Я поважаю мужніх. Відчиніть ворота — і зі зброєю, з жінками та дітьми йдіть собі на всі чотири сторони світу! Я вас не зачеплю. Слово великого каана!

Почувши цю брехливу обіцянку, Дмитро сподівався, що колодяженці зрозуміють, що їх обманюють, і дадуть гідну відмову. Як же він здивувався, коли побачив, що ворота города відчиняються і з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жінки, діти, старики і, нарешті, воїни.

— Божевільні! Кому повірили! — простогнав тоді він, хапаючись за голову. — Кому повірили!

Його болісний стогін мовби став знаком для туменів, що стояли в мовчанні по узгір'ях. В ту ж мить вони з диким ревом — "ур! ур!" — кинулися зі всіх боків на довірливих людей і почали бити, різати, колоти, топтати кіньми, не жаліючи нікого. Болісно-жахливі крики знялися від землі до неба і там поволі гаснули. Ні, то не крики в небі згасали, затихали, то навіки замовкали тисячі обманутих колодяженців, устилаючи своїми трупами і зрошуючи своєю кров'ю рідну землю. Лише кільком сміливцям пощастило мечами прокласти собі дорогу крізь ворожі лави і лісами та байраками пробитися в невеличке сусіднє Болохівське князівство.

Думка — як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-під стін Колодяжена на границю Болохівського князівства.

Коли Батий з військом кількома днями пізніше ступив на Болохівську землю, він не повірив своїм очам: у чистому полі, на снігу стояли на колінах тисячі людей. І жодного — з мечем, луком чи бойовою сокирою!

— Хто це? — спитав Батий.

Терджумани хутко помчали вперед і незабаром привели кількох знатних людей, які піднесли ханові хліб-сіль.

— Ми князі та бояри болохівські, — сказали вони.-— Ми почули про твою силу і вийшли просити пощади, бо не хочемо розділити долю колодяженців... Обійди, великий хане, нашу землю стороною — і ми довіку будемо твоїми слугами. Ось наші дари тобі!

І поклали на простелені рушники золоті та срібні келихи, тарелі, каблучки, сережки та гривні.

Засмагле на морозних вітрах Батиєве обличчя проясніло.

— Моя слава завойовника йде попереду мого бойового коня! — промовив урочисто Саїн-хан, звертаючись до монгольських тайджі-царевичів та нойонів. — Бачите — ось що таке страх! Я провчив колодяженців — і тепер не тільки прості люди, а й самі князі прийшли до мене і готові служити мені.

— Ойє, ойє, — схвально закивали головами царевичі. — Це добрий знак! Ми провчили орусутів у Киюві та Колодяжені, і тепер вони будуть піддаватися нам без спротиву. Прояви до болохівських князів, Саїн-хане, своє милосердя.

Батий наказав, щоб болохівці підійшли ближче. А коли ті стали перед ним, урочисто прорік:

— Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князі Болохівської землі, зі всім людом вашим під свою руку. Віднині ви мої піддані. Жоден мій воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голів ваших і з голів підданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий хан, і всі орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою і в житла свої з моєю милістю... А за це ви мусите сіяти для мене і для мого війська на ваших полях просо і жито, пшеницю і ромейський злак — гречку, а також постачати для воїнів моїх коней та овець... Чи згодні ви на це?

Болохівці низько схилилися в поклоні.

— Згодні, великий хане!..

Дмитро тремтів тоді, як у пропасниці. Що ж це робиться? Добровільно піддаватися найлютішим ворогам нашим, які кров'ю залили всю Переяславську україну, зруйнували і спалили всю Київську землю і винищили її народ? По власній волі вирощувати для ворога жито, пшеницю, просо та гречку? Віддавати йому і коней, і худобу, і овець? А чи не забажає він згодом молодих хлопців до війська, а дівчат — для нічного слугування?

Яка ганьба!

Він мовчки стояв посеред знатних монголів, слухав, як Доман перекладає слова Батия, а внутрішньо тремтів від обурення та відчаю. Так, чого доброго, піддадуться всі західні городи Київської україни, Волинського та Галицького князівств!

А Батий, сидячи на коні, зиркав на нього і зловтішне усміхався. Бачиш, мовляв, войводо Думитре, як я завойовую всі твої землі? Страхом і милістю... Один ти бився до останнього, нерозумний! І чого досягнув? Де твій Київ? Де твої люди?

...Але потім наступило щось незрозуміле для Батия. Замість того щоб, подібно болохівцям, добровільно піддаватися, всі городи по Случі, по Горині, Прип'яті та Стиру ні разу не відчинили перед ним воріт, гинули у вогнів але не здавалися. А Данилів та ось цей Крем'янець, скільки не тужиться Батий, узяти не може. І росте радість у Дмитровому серці: народ не здається, б'ється до останнього — за своє життя, за свободу!..

— Чому мовчиш, Думитре? — підвищив голос Батий. — Що робити з цим клятим городищем? Як його взяти?

Дмитро опустив повіки, щоб пригасити радість, що загорілася в очах, і, трохи втамувавши свої почуття, пильно глянув на монгольського владику.

— Ніяк ти не візьмеш цієї фортеці, Саїн-хане, — відповів твердо. — Як не взяв ти і Данилова... Хіба не бачиш, які тут стіни і яка рішучість у людей, що їх захищають?.. Якщо ти просиш моєї ради, то я скажу: знімай облогу і йди далі, куди задумав. Але й там ти не знайдеш других болохівців... А коли хочеш узяти Крем'янець — стій тут до весни...

Батий не спалахнув, не розсердився. Він ще в Києві зрозумів душу київського воєводи: в ній не було страху перед смертю. Чи то втрата родини випалила її і зробила байдужою до власної долі, чи розгром Києва — цього хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Він сприйняв Дмитра таким, яким він є, і дозволяв йому говорити так, як той думав, намагаючись виудити з його слів, з його думок істину, корисну для себе, для головної мети — як підкорити монгольській владі всі землі і всі народи від Східного до Західного океану.