Чтение онлайн

Дмитро не впав ниць, як велів монгольський звичай, але скинув шапку і низько вклонився Батиєві, торкнувшись правицею підлоги.

— Підійди ближче, Думитре, — тихо промовив Батий і показав на подушку біля своїх ніг. — Сідай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!

Це була висока честь. Видно, Саїн-хан був у доброму настрої.

Дмитро сів, підібгавши ноги, і торкнувся вустами срібного ханського поставця.

Батий уважно розглядав його.

— Я радий тебе бачити, Думитре, — порушив він мовчанку, і тут же старий половець-терджуман переклав його слова. — Гадаю, ти за цей час, поки перебував у моєму війську, багато чому навчився?

— Так, великий хане.

— Ти зрозумів, що сила моя незмірна, що ніхто у всьому Всесвіті не може устояти переді мною?

— Так, великий хане, сила твоя справді незмірна, — погодився Дмитро, думаючи, як почати розмову, заради якої він сюди прийшов.

Всі ці дні Дмитра не покидала одна думка — як змусити Батия якнайшвидше піти геть із Галицької землі? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут і що ще можна було врятувати?

Куди мав намір піти далі Батий, знали всі — на башкирдів, на короля угорців Белу. Знав це і Дмитро. Та ніхто не знав, коли саме Батий підніме свої тумени в похід. Ось про це і хотів дізнатися воєвода, щоб у розмові поступово підказати ханові свої думки з приводу цього і підказати так, щоб той повірив йому.

— Тепер ти розумієш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не піддавшись мені з Киювом і людом киювським?

— Що було, того не вернути, — ухилився від прямої відповіді Дмитро, але своєму голосові надав такого тону, що можна було подумати, що він справді жалкує, що не здав Києва.

Саме так і зрозумів його Батий, і ледь помітна усмішка задоволення промайнула по його сіро-жовтому обличчю.

— Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.

— То, може, великий хане, і досить мені вже цієї науки? Може, відпустиш мене від себе? Батий розплющив вузькі очі.

— Ти хочеш піти від мене? Тобі тут погано?

— Ні, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш ці землі і підеш далі в похід, а для мене ті далекі землі невідомі. Мов та звичаїв тих народів я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.

Батий пожував губами.

— Гм, у мене теж виникала така думка — відпустити тебе на всі чотири боки, — замислено промовив він. — Раз милувати, то милувати до кінця! Але я думав зробити це пізніше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на зарозумілого короля башкирдів Белу. А ти просишся зараз...

Дмитро з нетерпінням ждав цієї миті. Ось вона!

— Як! — вигукнув він здивовано. — Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хіба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути в горах сніги, ні пройти, ні проїхати! Гірські потоки перетворяться в ріки, а ріки — на моря! І обійти їх не можна, бо кругом — бескиди, і перепливти нїяк, бо течія така бистра, що ніякий човен не втримається. Та й човнів там немає!.. Це затримає тебе ще на місяць чи й на два, поки повінь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами і стане на гірських перевалах, де ні твої пороки, ні твоя кіннота нічого не вдіють...

Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичів.

— Ви чули? Що скажете?

Всі загули. Старший брат Орду, що сидів поряд і уважно слухав, промовив:

— Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ятаєш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають проїжджі снігові дороги, а влітку зовсім сухо або течуть невеличкі ручаї, навесні бурлять грізні потоки, що несуть каміння, яке зіб'є з ніг кожного, хто насмілиться вступити в воду. Гадаю, і тут так само... А коли прогаємо час, Бела справді збереться з силами і перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка!

Батий до брата Орду ставився як до старшого — з шанобою і любов'ю.

— Орду, ти справді впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? — засумнівався Батий.

— Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате, — твердо відповів Орду. — Пам'ятаєш ясу діда нашого Чінгісхана? "Швидкість і несподіваність — запорука перемоги! А ватажки туменів, тисяч і сотень, що чинять самовільно, або відпочивають, коли треба діяти, або приховують свої дії, сховавшись, подібно каменю в воді чи стрілі, випущеній у густі комиші, повинні зникнути з лиця землі. Такі ватаги не можуть стояти на чолі війська!.." Це торкається і нас з тобою, брате!

Царевичі заґелґотали:

— Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!

Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про київського воєводу всі забули.

Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:

— Думитре, ти дав розумну пораду. Ми післязавтра виступаємо. А тебе я відпускаю — можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срібна пайцза — вона дозволить тобі вільно проїздити через усі міста, де є мої застави. Кожен даругачі[103], якому ти покажеш її, пропустить тебе, дасть змінних коней і все необхідне в дорогу.

— Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кількох супутників з полонених. Дорога далека — можу захворіти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так — будуть поряд близькі люди... Та й зброї якої-небудь хотілося б мати — від злодіїв-лиходіїв захищатися.

— Гаразд. Усе тобі буде, що просиш, — кивнув головою Батий і заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

6

Дорога йшла лісом. Сірий зимовий день хилився до заходу. Стомлені коні тюпали поволі і вже не звертали уваги ні на вйокання візників, ні на удари батогів. В кількох критих санях їхала під охороною трьох десятків гриднів сім'я князя Михайла.

Сам старий князь із сином Ростиславом, відірвавшись від валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля — потрібно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князеві Михайлові вона була зовсім чужа і незнайома. В його жилах текла половина польської крові, бо його мати була рідною сестрою польського короля Конрада, і він не раз у молодості та й зовсім недавно — всього півроку тому — подорожував цими землями. І все ж це був чужий край. До того ж час був неспокійний, грізний: десь позаду, на Волинській землі, вже господарювали татари — брали штурмом городи, лили кров їхніх захисників, палили села, гнали у рабство населення. Тут — бродили зграї грабіжників. І втікач-князь не знав, звідки чекати небезпеки — спереду чи ззаду?